Небезпека «Дому на околиці»

– А кому таке до вподоби, полковнику? «Паскудна історія» – краще й не скажеш…

Коли той пішов, мій друг іще раз поглянув на клаптик паперу.

– Важлива зачіпка? – запитав я.

Пуаро стенув плечима.

– Як тут збагнеш? На позір начебто скидається на шантаж! На когось із нашої компанії того вечора вкрай безцеремонно тиснули, вимагаючи грошей. Хоча, звичайно, може бути й так, що це згубив хтось зі сторонніх.

Він роздивлявся текст під невеличкою лупою.

– Вам цей почерк нічого не нагадує, Гастінґсе?

– Та крутиться щось схоже в голові… А, згадав! Лист від місіс Райс!

– Так, – протягнув Пуаро. – Подібності спостерігаються. Незаперечні подібності. Дивно. Та я не думаю, що це писала мадам Райс. Увійдіть, – сказав він, зачувши стукіт у двері.

То виявився старпом Челленджер.

– Зазирнув ось, – пояснив він свій прихід, – хочу дізнатися, чи не просунулися ви вперед.

– Parbleu, – видобув на це мій друг, – наразі в мене таке враження, що я істотно відкотився назад. І, схоже, наступаю en reculant[104].

– Кепсько. Але мені щось, чесно кажучи, не віриться. Чував я не раз: ви, мсьє Пуаро – стріляний горобець і чолов’яга що треба. Кажуть, зроду не зазнавали поразки!

– Неправда, – заперечив той, – мене спіткала прикра невдача ще в Бельгії, 1893-го. Пригадуєте, Гастінґсе? Я розповідав вам про неї. Справа про коробку шоколадних цукерок.

– Так, пам’ятаю, – мовив я.

І усміхнувся, бо, розказуючи мені цю історію, Пуаро просив осаджувати його, – словами «шоколадні цукерки», – якщо мені коли-небудь здасться, наче він поводиться занадто самовпевнено! А тоді смертельно образився, коли почув від мене це магічне заклинання всього за хвилину й п’ятнадцять секунд по тому.

– А, ну й нехай, – правив своєї Челленджер, – це було так давно, що навряд чи рахується. Але у цій історії ви докопаєтеся до правди, еге ж?

– Авжеж, присягаюся. Слово Еркюля Пуаро. Я – мов гончак, який, узявши слід, уже нізащо не покине його.

– Це добре. Маєте якісь версії?

– Вимальовуються двійко підозрюваних.

– Мені, гадаю, не годиться цікавитися, хто вони?

– Я б вам і не сказав! Бачте, яка справа: адже я можу й помилятися.

– З моїм-то алібі, напевно, все гаразд, – кинув моряк, і його очі ледь помітно зблиснули.

А Пуаро поблажливо посміхнувся у бронзове від засмаги обличчя навпроти.

– Виїхавши з Девонпорта приблизно о пів на дев’яту, ви прибули сюди о десятій нуль п’ять – за двадцять хвилин після того, як було скоєно злочин. Але ж відстань звідти до Сент-Лу становить всього миль тридцять із гаком, і ви не раз долали її за годину, оскільки дорога там добра. Тож із алібі у вас, як бачите, нітрохи не «гаразд»!

– Ну, я…

– Розумієте, слідство перевіряє всі факти. І з алібі у вас, як було сказано, негаразд. Але не все впирається в алібі. Ви, здається, домагаєтеся руки мадемуазель Нік?

Старпом спаленів.

– Я завше хотів одружитися з нею, – хрипко видобув він.

– Отож бо. Eh bien, міс Баклі заручена з іншим. Хіба не мотив для вбивства того «іншого»? Але в цьому нема необхідності – той помирає смертю героя.

– То це правда: Нік була заручена з Майклом Сітоном? Сьогодні зранку все містечко тільки про це й гуде.

– Так. От дивина: до чого швидко розлітаються чутки… А ви ніколи цього не підозрювали?

– Я знав, що Нік із кимось заручена: вона сама сказала мені це два дні тому. Але не уточнила, з ким саме.

– Із Майклом Сітоном. Entre nous[105], він, підозрюю, лишив їй дуже ласий статок. Ах, звісно ж, убивати мадемуазель Нік тепер не на часі, з вашого погляду. Наразі вона оплакує своє загибле кохання, але сердечна рана загоїться. Вона молода і, гадаю, мсьє, таки небайдужа до вас.

Челленджер хвилину-другу помовчав.

– Якби це було…

У двері постукали.

То виявилася Фредеріка Райс.

– Я скрізь тебе шукала, – мовила вона до моряка, – і мені сказали, що ти тут. Хочу спитати, чи не забрав ти мого годинничка з ремонту.

– А, так, заскочив сьогодні зранку.

І Челленджер, діставши з кишені, простяг їй годинника доволі незвичної форми – круглого, як кулька, й на простому ремінці з чорного муару. Мені пригадалося, що я бачив схожий на зап’ястку Нік Баклі.

– Сподіваюся, тепер він ітиме краще.

– Як мені це набридло. Вічно з ним щось не так.

– Красиві речі, мадам, не завжди практичні, – втрутився Пуаро.

– Невже не можна поєднати те і те? – Вона почергово переводила погляд на кожного з нас. – Я заважаю важливій розмові?

– Ні-ні, мадам. Ми просто теревенили знічев’я, про злочин у нас мови не було. Саме балакали, як швидко розлітаються чутки – диво та й годі, що тепер кожному відомо: мадемуазель Нік була заручена із тим хоробрим льотчиком, який загинув.

– А, то вона таки була заручена з Майклом Сітоном! – вигукнула Фредеріка.

– А вас це дивує, мадам?

– Радше так. Сама не знаю чому. Минулої осені я, звісно, помітила, що той був дуже захоплений Нік. Вони чимало часу проводили разом. Але відтак, після Різдва, обоє наче трохи охололи. Наскільки мені відомо, вони навряд чи й бачилися.

– Вся справа в конспірації, якої ті ретельно дотримувалися.

– Це, певно, через старого сера Метью. Гадаю, він і справді був дещо схиблений.