Небезпека «Дому на околиці»

– Словом, хай там як, а ви певні, що посилали його?..

– Не маю ні найменших сумнівів, – палко запевнив мого друга австралієць. – І ладен хоч зараз заприсягтися, що так і було.

– А… ну й гаразд, – сказав Пуаро. – На щастя, у цьому немає потреби. У найближчому майбутньому мадемуазель навряд чи помре.

– Et voilà![101] – промовив він, коли ми спускалися до готелю і мешканці сторожки вже не могли нас чути. – То хто ж говорить неправду? Мсьє Крофт? Чи містер Чарльз Вайз? Мушу зізнатися, що не бачу причини, нащо б це австралійцеві брехати. Утаєння заповіту нічого йому не дає, тим паче, що він сам же і причетний до його складання. Ні, слова мсьє Крофта звучать цілком переконливо і повністю узгоджуються з розповіддю мадемуазель Нік. А все ж…

– Що?

– А все ж я радий, що він саме порався на кухні, коли ми прийшли. Бо залишив на краєчку газети, якою засланий стіл, чудовий відбиток свого масного великого пальця. А я спромігся непомітно відірвати той клаптик. Ми вишлемо його у Скотленд-Ярд – нашому доброму другові, інспектору Джеппові. Існує невеличкий шанс, що це може щось сказати йому.

– Он як?

– Розумієте, Гастінґсе, я не можу позбутися відчуття, що наш мсьє Крофт трішки перестарався з сердечністю, так не буває. А тепер, – докинув він, – le déjeuner[102]. Я помираю з голоду.

Розділ п’ятнадцятий Дивна поведінка Фредеріки

Вигадка Пуаро про ланч із начальником поліції зрештою виявилася не такою вже і брехнею. Полковник Вестон завітав до нас, щойно ми закінчили трапезу.

То виявився високий чоловік із військовою виправкою та досить приємною зовнішністю, який виказував належне благоговіння перед здобутками мого друга, що з ними він начебто був добре знайомий.

«Нам просто чудо як пощастило, що вам саме трапилося бути тут, мсьє Пуаро», – знову й знову повторював офіцер.

Полковник бо Вестон боявся тільки одного – вимушеного звернення по допомогу в Скотленд-Ярд. Йому кортіло самому розгадати цю загадку й заарештувати злочинця. Звідси й росли ноги у його захвату з приводу присутності детектива-бельгійця в їхніх краях.

Ну а той, наскільки я міг судити, нічого не приховував від свого співрозмовника.

– Чортівня якась, – промовив начальник поліції. – Зроду не чув нічого подібного. Що ж, у клініці дівчина буде у відносній безпеці. Але ж не можемо ми тримати її там довіку!

– Отож-бо, мсьє Вестон, у цьому і складність. Тут можна зарадити тільки одним.

– І чим же?

– Заарештувати злочинця.

– Якщо ваші підозри слушні, це буде важкувато.

– Ah! Je le sais bien[103].

– Де взяти докази? Довести провину – от що буде достобіса непросто!

Полковник із відсутнім виглядом насупився.

– Завжди складно розслідувати справи, де рутинній поліцейській роботі немає місця. Якби ж то в нас був пістолет убивці…

– Найвірогідніше, та зброя вже давно на дні морському. Ну тобто якщо той має хоч сяку-таку клепку.

– Не скажіть! – заперечив Вестон. – Частенько трапляється, що нею там і не пахне. Ви власним вухам не повірите, почувши, яких тільки дурниць не витворяють злочинці. Я не про вбивць, – у нас вони, на щастя, рідкість, – а про звичайні поліцейські розслідування. Та ви диву дастеся, послухавши, чого лише не втнуть оці чортові тупаки.

– Ну, з інтелектом у них буває по-різному…

– Так… не виключено. Якщо тут замішаний Вайз, то вся наша робота зійде на пси. Він – хлопець обережний і підкований юрист. Такий себе не викаже. А от коли це жінка – що ж, тоді не все втрачено. Десять шансів до одного, що вона спробує знову. Дамочкам бракує терпіння.

Начальник поліції підвівся.

– Дізнання призначене завтра зранку. Коронер узгодить із нами, щоб не розголосити зайвого. Наразі для нас бажано тримати все у таємниці.

І він уже подався до дверей, аж раптом повернувся.

– Ах ти Господи! Найцікавіше забув – те, про що й приходив проконсультуватися з вами.

Знов опустившись на стілець, Вестон вийняв із кишені якийсь пописаний клаптик папірця і простягнув Пуаро.

– Мої підлеглі виявили його під час огляду прилеглої території – неподалік того місця, де всі ви дивилися феєрверк. І це, власне, єдина обнадійлива знахідка.

Мій друг розгладив цидулку. Почерк був крупний і нерівний.

…отримати гроші негайно. Якщо ні, ти… що станеться. Попереджаю тебе.

Пуаро, насупившись, прочитав написане раз, а потому і другий.

– Цікаво, – сказав він. – Можна я залишу це в себе?

– Звісно. Відбитків на ньому немає. Буду радий, коли з того щось вийде.

І полковник Вестон знову підвівся.

– Мені дійсно треба йти. Завтра дізнання, – як я вже й казав. До речі, вас не викликатимуть свідчити, лише капітана Гастінґса. Не хочу, щоб газетярі пронюхали, що до справи підключилися ви.

– Розумію. А що там із родичами бідолашної дівчини?

– Сьогодні з Йоркширу приїдуть батько й мати. Десь так о пів на шосту будуть тут. От сердеги, мені від душі їх шкода! А тіло вони завтра заберуть із собою. – Він похитав головою. – Ну й паскудна історія. Не до вподоби вона мені, мсьє Пуаро.