Небезпека «Дому на околиці»

– Полковник Вестон був дуже люб’язний, – сказала місіс Баклі, – і запевнив нас, що робиться все необхідне, аби знайти того, хто це скоїв. То, напевно, якийсь божевільний. Жодне інше пояснення тут неможливе.

– Мадам, мені несила висловити, як співчуваю я вашій утраті і як захоплююся вашою мужністю!

– Втрата самовладання не поверне нам Меґґі, – сумно зауважила та.

– Моя дружина – справжнє чудо, – промовив священик. – Її віра й витривалість навіть більші за мої. Усе це так… приголомшливо, мсьє Пуаро.

– Я знаю… знаю, мсьє.

– Ви ж видатний детектив, правда, мсьє Пуаро?

– Так мене називали, мадам.

– О, я чула. Навіть у наше далеке сільце долинула слава про вас. Ви ж докопаєтеся до істини, мсьє Пуаро?

– Мадам, я не знатиму спокою, доки цього не зроблю.

– Вона відкриється вам, мсьє Пуаро, – промовив пастир, і його голос задрижав, – зло не може залишитися безкарним.

– Зло не буває безкарним, мсьє. Просто кара не завжди стає явною.

– Що ви маєте на увазі, мсьє Пуаро?

Але той лише похитав головою.

– А Нік, бідолашне дитя, – повела далі місіс Баклі. – Кого мені найбільше жаль, то це її. Що за листа вона мені прислала – просто вбита горем. Пише, що почувається так, наче запросила Меґґі на смерть.

– Таке не годиться казати, – осадив її чоловік.

– Звісно, а все ж я розумію, як то їй. Хотіла б я побачитися з нею. Мені здається дуже дивним, що до неї не пускають власних родичів.

– Там страх які суворі лікарі й медсестри, – ухильно видобув Пуаро. – Встановлять собі правила – ось так, мовляв, і так – і вже від них нізащо не відступляться. Ну й, безперечно, непокояться за її психіку… адже цілком природне хвилювання, спричинене зустріччю з вами…

– Може, й так, – із сумнівом відповіла дружина священика. – Але не до душі мені ці клініки. Нік зразу стало б набагато краще, якби її відпустили зі мною – подалі від цього місця.

– Не виключено… та вони, боюся, не погодяться. А ви давно не бачилися з мадемуазель Баклі?

– З минулої осені, коли вона була в Скарборо. Меґґуся тоді їздила провести з нею день, а потім вони разом повернулися, і Нік у нас заночувала. Вона миле створіння – хоча про її друзів того самого й не скажеш. Ну а що до способу її життя… ох, та чи ж вона у тому винна, нещасне дитя?.. Росла, як бур’ян при дорозі.

– А дивний він, цей «Дім на околиці»… – задумливо зауважив мій друг.

– Мені він не до вподоби, – відказала на це місіс Баклі, – та й раніше ніколи не був. Є щось надзвичайно недобре в цьому будинку. Я і старого сера Ніколаса страх як не любила. Від нього в мене аж мурашки йшли по шкірі.

– Боюся, нехорошою він був людиною, – промовив її чоловік, – хоча й не позбавленою дивної харизми.

– Я зроду її не відчувала, – заперечила дружина. – У цьому домі висить якась лиха аура. Не слід нам було відпускати Меґґусю сюди.

– Ох, якби ж то знаття… – зітхнув містер Баклі, скрушно похитавши головою.

– Що ж, – сказав Пуаро, – не стану вам і далі набридати. Я тільки хотів висловити своє найглибше співчуття.

– Спасибі на доброму слові, мсьє Пуаро. Ми дуже вдячні вам за все, що ви робите.

– Ви повертаєтеся в Йоркшир… а коли?

– Завтра. Сумна буде мандрівка. Прощавайте, мсьє Пуаро, і ще раз спасибі.

– Дуже прості, приємні люди, – промовив я, коли ми пішли.

Детектив кивнув.

– Аж серце кров’ю обливається, еге ж, mon ami? Така нісенітна, безглузда трагедія. Cette jeune fille[107], ох, як же гірко я картаю себе. Я, Еркюль Пуаро, був на місці – і не відвернув цього злочину!

– Його ніхто не міг відвернути.

– Ви говорите не подумавши, Гастінґсе. Його не могла відвернути звичайна людина, але який же тоді сенс бути Еркюлем Пуаро та мати сірі клітинки кращої якості, ніж у решти, якщо ти не спромігся здійснити того, що звичайній людині несила?

– Ну, якщо так ставити питання… – кинув я.

– Так і ніяк інакше. Я осоромлений… морально знищений… цілковито принижений…

Мені спало на думку, що самоприниження Пуаро на диво схоже на те, що у звичайних людей іменується гординею, але я розважливо утримався від будь-яких зауважень.

– Ну а тепер, – сказав він, – en avant[108]. У Лондон.

– У Лондон?

– Mais oui. Ми запросто встигаємо на потяг о дванадцятій. Тут усе тихо. У клініці мадемуазель нічого не загрожує. Тож сторожові пси можуть відлучитися. Мені необхідно навести одну-дві невеличкі довідки.

Перше, що ми зробили після прибуття в столицю, це завітали до юристів покійного капітана Сітона – панів Вітфілда, Парджайтера і Вітфілда.

Пуаро заздалегідь домовлявся про зустріч, а тому, хоча вже звернуло на сьому, нас незабаром запросили в кабінет містера Вітфілда, голови контори.

Той виявився дуже ґречним, показним чоловіком. А перед ним лежали два листи: від начальника поліції графства та якогось високого чину зі Скотленд-Ярду.

– Усе це суперечить звичній практиці і грубо порушує процедуру, мсьє… е-е… Пуаро, – сказав юрист, протираючи окуляри.

– Саме так, мсьє Вітфілде. Але ж і вбивство суперечить заведеному порядку… і, що не може не радувати, виходить за рамки звичайного.