Небезпека «Дому на околиці»

– То, кажете, свіженьке вбивство? – жартівливо повів далі Джепп.

– Так, за вашими словами, «свіжесеньке»…

– Що ж, не варто падати духом – старий віл борозни не зіпсує, – промовив поліцейський. – Ну а якщо трохи й спотикається… гай-гай… не можна ж у вашому віці і сподіватися повторити колишній тріумф. У всіх нас із роками підмокає порох. Треба, як то кажуть, дати молодим дорогу.

– А все ж старого пса до ланцюга не привчиш, – пробурмотів Пуаро. – Зате він хитрий, пам’ятає всі фокуси й не звертає зі сліду.

– Отакої! У нас же мова про людей, а не про псів.

– А що, вони так сильно відрізняються?

– Ну, залежно, як на це дивитися. Але і лис же він, га, капітане Гастінґсе? Та й завше такий був. І змінився не надто, хіба волосся трохи поріділо на маківці та ще «розкішниця» під носом розрослася нівроку.

– Га? – не зрозумів мій друг. – Про що це він?

– Зробив комплімент вашим вусам, – заспокійливо мовив я.

– О так, вони у мене розкішні, – сказав Пуаро, самовдоволено їх розгладивши.

А Джепп вибухнув реготом.

– Ну гаразд, – сказав він за хвилину-другу, відсміявшись, – виконав я ваші доручення. Ті відбитки пальців, які ви мені прислали…

– Так-так? – нашорошив вуха детектив.

– По картотеці не проходять. Хай хто цей джентльмен, але до наших рук не потрапляв. З іншого боку, я дав телеграму в Мельбурн, а там нікого з таким ім’ям чи словесним портретом не знають.

– Ага!

– Тож зрештою тут таки може щось критися. Але він не з рецидивістів.

– Тепер щодо іншого, – повів далі Джепп.

– Ну-ну?

– У «Лазаруса і сина» репутація не підмочена. Справи ведуть чесно, комар носа не підточить. На свою руку, звісно, хитрі, але на те він і бізнес. Про що тут балакати? А так – нічого контора. Хоча тепер їм непереливки, ну, фінанси співають романси.

– Ох! Та що ви кажете…

– Так. По них болюче вдарив спад попиту на картини. І на антикварні меблі теж. Тепер у моді весь цей мотлох з Континенту. А минулого року фірма ще й побудувала новий корпус… ну й от… тепер, як я й казав, вони от-от підуть із молотка.

– Надзвичайно вам зобов’язаний.

– Та нема за що. Ви ж розумієте, що такі речі – це не зовсім до мене. Але раз уже вам знадобилося взнати, то і я постановив собі дошукатися. Нам роздобути інформацію – раз плюнути.

– Дорогий мій Джеппе, ну що б я без вас робив?

– О, все гаразд. Завжди радий надати послугу давньому другові. Колись я вам, бувало, непогані справи підкида́в, еге ж?

І я збагнув, що Джепп у такий спосіб визнає: він у боргу перед Пуаро, який довів до переможного кінця чимало розслідувань, що виявилися не до снаги самому інспекторові.

– Так… славні були часи.

– Я, власне, й тепер не проти, щоб уряди-годи потеревенити з вами. Нехай ваші методи й старомодні, але голова та всі клепки на місці, мусью Пуаро.

– Ну а що там з останнім проханням? Про доктора Мак-Алістера?

– А, того типа! Він жіночий лікар. Але не в сенсі гінеколог-абортмахер. Один із цих нервопатологів, які рекомендують засинати між лілових стін, утупившись в оранжеву стелю… торочать про лібідо – хай що це означає – і радять не стримувати його. Такий собі шарлатан, як на мене, але на дамочках знається добре. Вони до нього табунами біжать. І по закордонах роз’їжджає чимало… здається, щось пов’язане з медициною… у Парижі.

– Що ще за доктор Мак-Алістер? – спантеличено спитав я. – І до чого він тут?

– Це родич старпома Челленджера, – пояснив Пуаро. – Пам’ятаєте, той згадував, що дядько в нього – лікар…

– Але й доскіпливий же ви, – подивувався я. – Гадаєте, це він оперував сера Метью?

– Мак-Алістер – не хірург, – утрутився Джепп.

– Я, mon ami, люблю в усьому розібратися. Еркюль Пуаро – гончак що треба. Хороший пес-шукач нізащо не зверне зі сліду, а коли той, хоч як це прикро, обривається, що ж, значить, принюхується довкола. І то щоразу шукаючи якнайогидніший запах. Ну й от, так чинить і Еркюль Пуаро. І часто, ох, як часто, хоч стіль’-то, а чогось та нанюхає.

– Еге ж, неприємна у нас професія, – видобув Джепп. – Як ви там кажете, «стілтон»[110]? По-моєму, хороше порівняння. Ні, незавидне ремесло. А вам доводиться ще гірше, ніж мені: адже ви дієте неофіційно – от і заникуєте тишком-нишком у мишачі нори.

– Я ніколи не таюся, Джеппе. А завжди йду на злочинця з відкритим забралом.

– Бо вам не сховатися, – не здавався той. – Адже ви неповторний. Такого, раз побачивши, довіку не забудеш.

Мій друг якось із сумнівом поглянув на нього.

– Та я жартую, – увімкнув задню інспектор. – Не зважайте на мене. Як щодо скляночки портвейну? Ну як хочете.

Залишок вечора пройшов у цілковитій злагоді. Ми незабаром з головою поринули в спогади. Одне розслідування, друге, п’яте. Мушу зізнатися, що і я сам насолоджувався цією розмовою про минуле. Ото були добрі деньки. Яким же досвідченим, битим вовком я тепер почувався!

Бідолашний старигань Пуаро. Ця справа збивала його з пантелику – і я це помітив. Його сили були вже не ті. У мене з’явилося відчуття, що цього разу його спіткає невдача, і вбивця Меґґі Баклі так і не постане перед судом.