Небезпека «Дому на околиці»

– Що правда, то правда. А все ж це якось притягнуто за вуха… пов’язувати злочин з останньою волею мого покійного клієнта… еге ж?

– Я так не вважаю.

– Он як! Не вважаєте… Що ж… з огляду на обставини… а тут іще треба сказати, що й сер Генрі у своєму листі вкрай наполягає на цьому… я… е-е… з радістю зроблю, що зможу.

– Ви були адвокатом покійного капітана Сітона?

– І всієї родини Сітонів, вельмишановний сер. Ми надаємо їм поради з юридичних питань… ну тобто це я про контору… ось уже сотню років.

– Parfaitement[109]. А покійний сер Метью Сітон – він склав заповіт?

– Ми склали його для нього.

– І він залишив свій статок… кому?

– Сер Метью зробив кілька розпоряджень… зокрема й на користь Музею природознавства… але основна частина його великої – ба навіть, з дозволу сказати, величезної спадщини – цілком і повністю відійшла капітанові Майклу Сітону. Покійний жодних інших близьких родичів не мав.

– То, кажете, величезна спадщина?

– Небіжчик був другою за багатством людиною в Англії, – стримано відказав містер Вітфілд.

– Він мав дещо своєрідні погляди, еге ж?

Юрист суворо зиркнув на нього.

– Мільйонер, мсьє Пуаро, може дозволити собі ексцентричність. Від нього таке майже вимагається.

Мій друг смиренно вислухав цей реприманд і поставив наступне запитання:

– Смерть спостигла його несподівано, як я розумію?

– Украй несподівано. Сер Метью мав на диво добре здоров’я. Але, як виявилося, в організмі завелася пухлина, про яку лікарі й не підозрювали. Вона пустила метастази в життєво важливі органи, і її потрібно було терміново видаляти. Як і завжди у таких випадках, операція пройшла цілком успішно. Але пацієнт помер.

– А його статок перейшов капітанові Сітону?

– Саме так.

– А той, наскільки мені відомо, склав заповіт перед вильотом з Англії.

– Ну, якщо це можна так назвати… тоді склав, – із рішучим осудом відповів адвокат.

– Але він правочинний?

– Цілком. Воля заповідача сформульована ясно, і документ належно засвідчений. О так, усе за законом.

– Проте ви такого кроку не схвалюєте?

– Вельмишановний сер, а ми навіщо?

Цього я й сам ніколи не розумів. Мені якось трапилася нагода скласти простенький заповіт і для себе, проте я жахнувся з його довжини й словоблуддя, породжених зусиллями мого адвоката.

– Істина полягає в тому, – повів далі крючкодер, – що на тодішній момент капітан Сітон майже не мав чого заповідати. Він перебував на утриманні дядька й цілковито залежав від нього. А тому, гадаю, і вирішив, що будь-яка писулька згодиться.

«Правильно вирішив», – шепнув я про себе.

– І які ж його посмертні розпорядження? – спитав Пуаро.

– Він залишив усе, чим володітиме на момент смерті, своїй нареченій дружині – міс Маґдалі Баклі – у неподільну власність. А мене призначив виконувачем духівниці.

– То міс Баклі отримає спадщину?

– Безперечно, отримає.

– А якби їй трапилося померти минулого понеділка?

– Оскільки вона пережила б капітана Сітона, то гроші відійшли б тому, хто вказаний у її заповіті як залишковий легатарій, тобто спадкоємець майна, вільного від боргових зобов’язань і заповідальних відмов, або, в разі відсутності останньої волі, найближчому з родичів. І повинен сказати, – додав містер Вітфілд із неприхованим задоволенням, – що податки на спадщину становили б захмарну суму. Колосальну! Не забувайте: три смерті одна за одною. – Він похитав головою. – Астрономічну!

– Але щось таки залишилося б? – прохально пробурмотів Пуаро.

– Вельмишановний сер, як я вам і казав, сер Метью був другою за багатством людиною в Англії.

Мій друг підвівся.

– Дуже вам вдячний, містере Вітфілд, за надану інформацію.

– Ну що ви, що ви, не варто. Можу сказати, що я найближчим же часом зв’яжуся з міс Баклі. Власне, гадаю, листа їй уже відправлено. І буду радий прислужитися їй, чим лише зможу.

– Вона – юна леді, – сказав Пуаро, – і розумна порада юриста нітрохи їй не завадить.

– Мисливців за посагом, боюся, не бракуватиме, – відповів містер Вітфілд, хитаючи головою.

– Тут сумніватися не доводиться, – погодився детектив. – На все добре, мсьє.

– Усього найкращого, мсьє Пуаро. Радий був прислужитися вам. Ваше ім’я мені… хм… знайоме.

Юрист промовив це лагідно, тим тоном, яким зазвичай визнають чийсь престижний здобуток.

– Все саме так, як ви й гадали, – сказав я своєму другові, коли ми вийшли на вулицю.

– Mon ami, а як же інакше? Все тільки так і могло бути. А тепер ми підемо в «Чеширський сир», де зустрінемося з інспектором Джеппом за ранньою вечерею.

Інспектор Сколенд-Ярду Джепп уже чекав на нас у призначеному місці. Він дуже тепло привітався зі своїм візаві.

– Сто років вас не бачив, мусью Пуаро. Гадав, ви кабачки на селі вирощуєте.

– Та я пробував, Джеппе, пробував. Але, навіть вирощуючи кабачки, мені не сховатися від убивства.

І він зітхнув. Я знав, про що саме йшлося: той загадковий випадок у маєтку «Парк папороті» в Кінґз-Ебботі. І страх як жалкував, що був тоді у далеких краях.

– О, і капітан Гастінґс тут, – кинув інспектор. – Ну як ся маєте, сер?

– Усе в ажурі, дякую, – відповів я.