Небезпека «Дому на околиці»

Тож я і собі поставив п’єску. І тут сподіване сталося! Нік Баклі якось дуже гаряче заперечувала існування потаємної схованки за панеллю. І навідріз заявила – її не існує. Але якщо та все ж є, – а я не бачу, нащо Еллен це вигадувати, – значить, господарка має знати про неї. Тоді чому вона так розпалилася? Чи не заховано там, бува, пістолет? Із наміром тихенько скористатися з нього, щоб пізніше кинути підозру на іншого?

Я дав їй зрозуміти, що на позір мадам не світить нічого доброго. А вона саме це й планувала. Тож, як і передбачалося, не змогла утриматися від того, щоб сфабрикувати останній доказ. До того ж так їй і самій було спокійніше. А раптом Еллен знайде ту схованку – а в ній пістолет!

Усі ми – від гріха подалі – тут. Вона чекає за дверима на свій вихід. І думає: тепер ідеальний момент забрати зброю з-за панелі… і підкинути в кишеню мадам…

Але тут… нарешті… у неї нічого не вийшло.

Фредеріка здригнулася.

– А все ж, – сказала вона, – я рада, що подарувала їй свій годинничок.

– Еге ж, мадам.

Та вмить звела на нього очі.

– То вам і про це відомо?

– А як щодо Еллен? – перебив її я. – Вона щось знала… чи здогадувалася?

Ні. Я у неї запитував. І вона пояснила мені, що вирішила не виходити надвір того вечора, бо, за її словами, «щось неначе затівалося». Нік, безумовно, перестаралася, запрошуючи ту помилуватись феєрверком. А ще покоївка давно збагнула, що мадам господарці більше не до душі. Мовляв, «я нутром відчувала, наче щось має статися», але гадала, що якраз із місіс Райс. Бо знала, що в міс Нік за характерець: вона змалечку росла дивною дівчинкою.

– Так, – пробурмотіла Фредеріка. – Еге, давайте такою її й пам’ятати – «дивною дівчинкою»… дитиною, що не змогла собі зарадити… Принаймні для мене вона саме нею й залишиться…

Пуаро взяв її руку й галантно поцілував.

А Чарльз Вайз збентежено завовтузився.

– Вкрай неприємний процес вимальовується, – півголосом видобув він. – Гадаю, мені слід забезпечити їй хоч якийсь юридичний захист.

– Не думаю, що в цьому виникне потреба, – м’яко заперечив мій друг. – Бо якщо мої припущення правильні…

І він різко обернувся до Челленджера:

– Ви ж туди засипа́ли товар, адже так – у наручні годиннички?

– Я… я… – затинався моряк, бо не знав, що брехати.

– Тільки не пробуйте обдурити мене. Ваш образ «свого в дошку» хлопця може пошити в дурні Гастінґса, але зі мною такий фокус не пройде. Ви непогано заробляєте на цьому, еге ж – я про торгівлю наркотиками – разом зі своїм дядечком із Гарлі-стріт.

– Мсьє Пуаро!

Челленджер звівся на ноги.

А мій приземкуватий друг спокійно поглядав на нього знизу вгору.

– Саме ви – той послужливий «приятель». Заперечуйте скільки завгодно. Але я раджу вам – коли не хочете, щоб ці факти стали надбанням поліції, – щезнути.

Старпому, на мій превеликий подив, не треба було двічі повторювати. Він блискавично вилетів із кімнати, а я, роззявивши рота, провів його поглядом.

Пуаро розсміявся.

– Казав же я вам, mon ami: ваші інстинкти завжди помиляються. C’est épatant![137]

– Тож кокаїн був у наручному годинничку… – почав я.

– Саме так, і ось чому там, у клініці, він дуже до речі виявився в мадемуазель із собою. А далі, витративши свій запас на «начинку» цукерок, вона щойно попросила в мадам її власний – наповнений.

– Ви про те, що їй без нього жити несила?

– Non, non[138]. Мадемуазель Нік – не наркоманка. Інколи «бавиться», але на тому й усе. Проте сьогодні він їй знадобився з іншою метою. Цього разу вона прийме максимальну дозу.

– Ви хочете сказати… – охнув я.

– Так буде найкраще. Приємніше, ніж від мотузки на шибениці. Але тс-с! Нам не слід говорити такого у присутності мсьє Вайза: він бо всім серцем за закон і порядок. Офіційно я нічого не знаю. І що там у тому годинничку – це просто мій здогад, не більше.

– Ваші здогади завжди правильні, мсьє Пуаро, – зауважила місіс Райс.

– Час мені йти, – сказав Чарльз Вайз і з міною холодного несхвалення залишив вітальню.

Мій друг переводив погляд із Фредеріки на Лазаруса.

– А ви збираєтесь одружитися, еге ж?

– І то якнайшвидше.

– Я, власне, мсьє Пуаро, не така наркоманка, як ви собі думаєте. І збила дозу до сущої дещиці. А тепер, гадаю… коли попереду щастя… мені той годинничок більше не знадобиться.

– Сподіваюся, воно у вас буде, мадам, – лагідно відказав той. – Чимало ви натерпілися горя. Але, попри всі перенесені муки, у вашому серці і досі є місце прощенню…

– Я нагляну за нею, – запевнив Лазарус. – Мій бізнес переживає ненайкращі часи, але, гадаю, прорвемося. Ну а коли не вийде… Фредеріка ладна бути бідною… але зі мною.

А та, всміхнувшись, кивнула.

– Пізно вже, – сказав Пуаро, поглянувши на годинник.

Усі підвелися.

– Дивний ми з вами вечір провели… і в дивному будинку, – повів далі мій друг. – Гадаю, і справді, за словами Еллен, «у недоброму»…

Тут він звів очі на портрет старого сера Ніколаса.

І раптом, узявши антиквара під руку, відвів його осторонь.