Нехай мене звуть Ґантенбайн

Інколи я гадаю, ніби можу уявити собі, як точаться далі розмови моїх друзів без мене, а інколи — аж ніяк. Невже й тепер, коли я пішов, вони розмовляють про історію папства? Чи, може, про щось інше? А передусім: як вони тепер розмовляють? По-іншому, ніж досі? Чи точнісінько так? Серйозніше чи жартівливіше? Я не знаю, як можна було б дізнатися про це. Є люди, яким я вірю, що вони й після мого відходу розмовлятимуть точнісінько так, як і раніше, і тому, на мою думку, як признатися щиро, вони трохи нуднуваті, їм властиве щось майже нелюдське. Звичайно, я можу помилятися. Те, що хтось, коли попрощався Бурі, точнісінько так само розмовляє й далі, ще не означає, що він так само говорить далі й тоді, коли виходжу я. Деякі люди спокушають до зради, інші — ні. Але що таке зрада? Я не маю на увазі, що інші люди, тільки-но лишившись на самоті, розмовляють про мою особу, якщо вони й чинять так, то нехай; мою цікавість пробуджує щось інше. Наприклад, чи не має Бурі, лишившись сам на сам із Лілею, іншого обличчя? Вигадуючи розмови, які відбуваються без мене, я наражаюся на небезпеку або боятися, або поважати, або любити людей залежно від того, як вони розмовляють у моїй уяві, коли мене немає. Скажімо, моя майже сліпа довіра до Бурі, і то тільки тому, що він у моїх вигаданих розмовах не по-іншому розмовляє, не по-іншому мовчить і не по-іншому сміється, ніж у моїй присутності, заходить аж так далеко, що я просто не вірю, коли дізнаюся кружними шляхами, що Бурі нещодавно сказав про мене. Плітки! Я не хочу чути ніяких пліток. Адже що випливає звідси: я підозрюю не Бурі, а людей, які переказують мені, що нещодавно сказав Бурі в моїй відсутності. Можливо, він справді сказав, але не так, як несе далі плітка. Ті самі слова — можливо, але не таким тоном. Дуже просто: я не годен уявити собі, щоб Бурі продав мене в принципі. Не менш обгрунтованою чи необгрунтованою є й моя багаторічна недовіра (тобто це результат моїх сліпих вигадувань, які рано чи пізно з’являються в кожної людини) до інших людей, наприклад, моя прикра упередженість щодо Дольфа, і то тільки тому, що він, тільки-но розмовляє не в моїй присутності, а в моїй уяві, раптом починає говорити набагато витонченіше й розважливіше, і то не тільки з більшою обізнаністю, бо ж йому вже не треба применшувати своїх великих знань перед моїм незнанням, а й з більшим багатством асоціацій, дотепніше. Я переконаний: дехто приховує від мене свій розум, і я не ображаюся на них, а тільки завжди дивуюся, що в моїй присутності вони не стають дотепніші, не вражають багатством асоціацій, не підносяться духом до висот упевненості, не міркують. Я припускаю, що вони таким чином помщаються, але тут я не маю доказів. Одним з таких людей є Дольф. Адже в розмовах, які я вигадую, повертаючись додому або вже лежачи в ліжку, в розмовах без мене той Дольф — справжній взірець гумору, марнотратник знань, які він завжди приховує від мене. Чому воно отак? Часто я не йду в якесь товариство тільки тому, що і я там буду, і, хоч як тихо я сидітиму, тільки-но я опинюся там, це буде вже не товариство, яке цікавить мене, а товариство масок, породжених моєю присутністю...

Звідси й магнітофонна стрічка!