Нехай мене звуть Ґантенбайн

Отже, згодом, споглядаючи палець уже правої руки, я знав, що це мій останній візит до Камілли Губер. Я шкодував про це. Я розумію зубного лікаря, який не хоче, щоб вона далі робила манікюр. Розумію, що ми вже ніколи не побачимося знову, бо інакше той зубний лікар вигадає собі що-не-будь, а цього я теж не хочу. Я ще раз побажав щастя, але шкодував: Камілла і Ґантенбайн стали, як з’ясувалося тепер, друзями, справжніми друзями.

— Пане Ґантенбайне, — звертається вона.

— Що?

— Ви не сліпі.

Я не запитую, відколи вона знає про це.

— Ні, — кажу я, — а що?

Уже з чорним ціпком, коли ми стояли в коридорі і, власне, вже попрощалися, я взявся за ручку дверей і побачив на обличчі Камілли, що вона ще не все сказала.

— Пане Ґантенбайне, — почала вона.

Я чекав.

— Я нікому не скажу, що ви не сліпі, покладіться на мене, але й ви не кажіть нікому, що ви бачили.

То була угода.

Водночас я не без страху помітив, що Ліля, хоч як я намагався уявити її досі, ніколи не мала дитини. Я просто не думав про це.

Дитини від кого?

Я уявляю собі:

Пополудні в барі, коли незнайомий добродій запитав її, чи має вона дітей, запитав, звичайно, без цікавості, а просто так, балачки між солоним мигдалевим горішком і наступним мигдалевим горішком, вона аж ніяк не промовчала, а сказала, скільки років її дитині. А він, незнайомий добродій у чорному вечірньому костюмі, здається, вже забув, як він стояв у вітальні й чекав, щоб завезти її до театру. Нахиливши голову, щоб прочитати назви, він стоїть перед книжковими полицями, запхавши руки в кишені піджака, щоб ні за що не братися. Він не знає, що дама робить так довго, після того як він уже допоміг їй одягти хутряне манто. Але чекає без нетерпіння, без сліду досади. Можливо, юна не може знайти ключа, й він усвідомив, наскільки виграє його поведінка в порівнянні з манерами її чоловіка, що тепер у Лондоні, а його люльки стоять в інкській чаші: адже він не знає, що таке нетерпіння, коли його змушують чекати, бо з цією жінкою його не пов’язує шлюб. Незнайомий добродій не знає й навіть не здогадується, що робить Ліля так довго, і це просто чарує його. Одного разу в передпокої почувся цокіт її високих підборів. Щоправда, виходячи, вона сказала, що він може скористатися баром. Але він не хоче. Він не хоче тут нічого чіпати. З руками в кишенях піджака стоїть незнайомий добродій, він тут, але не хоче знати, де він, і спокійно, без цікавості, чекає. Навіть сам погляд на книжки — цього вже забагато, бо це дотик до середовища, про яке він нічого не хоче знати. А тут іще й люльки в інкській чаші. Він знає: вона не впала з небес тільки на те, щоб іти з ним до театру, жодна дама ще не падала з небес пополудні в барі. Таж ми знаємо, рано чи пізно все постане саме собою: дійсність середовища, родина, її історія — реальні і, звичайно, заплутані. Але він не хоче знати про це. Не хоче навіть сідати. Навіть запальничка «Dunhill Gold», якою він скористався і яку вона, напевне, подарувала своєму чоловікові, на мить скаламутила його настрій: він не хоче ставати тут своїм. Він курить, стоїть і курить. Ніхто не знає, чому ця оселя Свободи й Лілі заважає йому, а втім, у ній панує несмак. Дзиґарі доби Людовіка XV. Білі м’які шкіряні крісла. Череп’яний інкський собака. Геть усе позбавлене смаку, але є. Чому обличчя, яке зустрічаєш, ніколи не ширяє в порожнечі? Тож він і не хоче дуже роздивлятися. Отже, краще до театру! Коли вона від часу до часу заходить до кімнати, він стоїть коло вікна, але не оглядає помешкання, а дивиться на вулицю; він забув, що вона має дитину, про яку треба подбати, перш ніж мати піде дивитися оперу.

— Чому ви нічого не п’єте?

Поки вона йде до бару, щоб дати випити незнайомому добродієві, він почув, що дитина заплакала, але ось, здається, її заспокоїли обіцянкою, що мати, повернувшись додому, переповість їй усю виставу.

— А скільки їй років? — запитує він.

Вона відповідає ще раз.

— Дякую, — мовить він, — дуже дякую!