Нехай мене звуть Ґантенбайн

По дорозі я бачу будівництво і Свободу, як він іде по хиткому трапу, це лише коробка будівлі, робота вже скінчилася, бетономішалка мовчить, із неї щось капає, поряд мішки з портланд-цементом, туалет під квітучою вишнею, тачки, барак з паперовим плакатом на сітчастій огорожі: «СТОРОННІМ ОСОБАМ ВХІД НА БУДІВЕЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Свобода в плащі. Те, що він називає житловою кімнатою, — джунглі з вертикальних кругляків і дощок, так звана опалубка, сьогодні заливали бетоном стелю, шматки мішковини, зверху капає вода. Всюди будівельні матеріали: сувої руберойду, схожого на наждачний папір, діжка з вишневими пелюстками на брудній воді, лопати, пучок арматури в траві, купа згорненої бурої землі з бур’янами на ній, стоси блідо-рожевої, мов світанок, цегли. Одного разу Свобода дістав складаний метр. Цистерна з соляркою, що чекає коло грубки, всюди калюжі, дошки з відбитим на них штемпелем «Scotoni & Co.», висок з мотузкою, труби, що сяють бурою барвою, наче кінські каштани, каналізація, бетонний колектор, тринога з поліспастом, прикрита дошками купа щебеню під березами, пляшки від пива в траві, роздерті цементні мішки. Свобода поглядає задоволено.

— Що ж, — каже він, — ходімо!

Удома:

— Ну, що ти питимеш, — запитує він, але подбав і про лід, який несе Ліля, і про склянки для віскі, не розбиті вчора ввечері об камін, — ти, з твоєю печінкою?

— Віскі.

— Бачиш, — каже Свобода, він із пальця висмоктує оті балачки про театр із круговою сценою...

Отак воно.

Я розповідаю про Єрусалим...

Ліля все-таки актриса!

Якби я був Свободою: