Читаем Нехай мене звуть Ґантенбайн полностью

Його багаж і досі лежав в аеропорту.

Тепер він почувався неодруженим.

Десь коло півночі, вже виспавшись у якомусь залі чекання й протверезівши, він знову засмутився. Стати безпритульним у рідному місті — таке діє на нерви. Щоправда, можна піти до готелю і взяти кімнату з ванною; без багажу, зате з грошима. І з паспортом. Він боявся, немов кожен консьєрж знав, кого сьогодні обернули в попіл. Кінотеатри були закриті. Отож він сів десь на лаву, без капелюха під дощем, виснажений і замерзлий, тихенько тішачись тим, що живе, і раптом відчув готовність до свята, до нестримного, безумного свята. Сидячи сам без капелюха під дощем і чемно відхиливши запрошення однієї повії, він з’ясував, що є дуже небагато людей, яких після цього дня ще можна вважати за друзів, хоча він давно вже занедбав їх, і аж ніяк не йшлося про те, щоб він тепер, уже після півночі, завітав до когось, як гість із могили. Можливо, той або той дуже зрадів би. Чоловік думав про це з каяттям. Але каяття — не місце, де можна сидіти, треба діяти. Коли він нарешті зайшов до телефонної кабінки й подзвонив додому, ніхто не взяв трубки, вдова, напевне, спить у шуринів, тобто у своїх братів, які завжди не дуже любили нового родича. І немає причини сердитися на них. Чоловік у світлому плащі, що тепер стоїть у громадській телефонній кабінці, не дуже пасував до їхньої родини і знав про це сам. Вони ніколи не могли до решти зрозуміти цього шлюбу. Приголомшені її жалобою, — удар по-справжньому відчувають здебільшого вже після похорону, — вони тепер, мабуть, не казали того, про що думали всі роки, а тільки втішали стражденну. На щастя, дітей подружжя не мало. Брати втішали її, бо розуміли бідолашну, й не суперечили, коли вона без упину ридала, примовляючи, мов португальська черниця: ридала не через нього, а через своє кохання...

Хай там як, трубки ніхто не брав.

Чоловік у світлому плащі, поклавши нарешті трубку й зібравши монетки, що випали, перевірив, чи має він ключа від квартири, потім узяв таксі й поїхав додому. Йому хотілося спати. У квартирі стояла пітьма, він запалив світло й зупинився... картина була комічна: на столі сім чайних чашок, тут вони востаннє покріпилися перед похороном, а до цього ж усюди квіти, скринька, повна листівок зі співчуттями і листів із чорного каймою. Деякі він прочитав, навіть не сівши, а тільки схиливши голову. Хтось забув чорного капелюха. А решта, як і завжди, якщо не зважати на відчинені шухляди: розумієте, були потрібні документи, шукали і знайшли заповіт. Щоб, не зважаючи на нього, таки запросити пастора. Ну, гаразд. Він запалив світло в спальні: двоспальне ліжко, зверху її чорна вуаль. Він погасив світло. Кіт, що спав у кошику, був єдиною живою істотою в домі. Чоловік запалив світло в кухні, взяв склянку з шафи й набрав води, випив і набрав ще раз. Знову повернувся до вітальні зі склянкою в руці, ще раз обвів очима все навколо, не знявши плаща й тримаючи другу руку в кишені штанів, щоб не хапатися за власні речі, витягнені з шухляд: паки листів, квитанції, колишній спортивний значок, бланки податкових декларацій, страховий поліс від нещасних випадків, фотографії, якась почесна грамота. Погром. Здивований цими свідченнями зусиль, які раптом виявились непотрібними, він пив воду й дивувався не без певної насолоди. Коли до кімнати, вже прокинувшись, нечутно зайшов кіт, він злякався, а потім засміявся й дав коту печиво з чайного столу жалобників. У квартирі він пробув недовго і, здається, нічого не переставив, нічого не змінив. Тільки побачивши металеву чашу з сімома люльками всередині, не зміг стриматися, вибрав найкращу й сунув у кишеню плаща, але поклав замість неї в чашу люльку, яку мав із собою. Оце, власне, й усе. Він ще раз оглянув кімнату й погасив світло. На сходовому майданчику йому неначе щось почулося, він одразу заховався в якусь нішу й затамував віддих. Хтось піднімається нагору! Але потім почув, як відчинилися двері на нижчому поверсі, настала тиша. Наче коханець, навшпиньки, пильнуючи кожний шерех на сходах, він дійшов до вхідних дверей, і ніхто не бачив його, потім обережно прочинив їх. Дощ ущух. Чоловік підняв комір плаща, глянув угору на фасад і пішов: крім світла, яке він забув погасити на кухні, не знайдуть жодного його сліду; склянка на письмовому столі не дуже впадає у вічі, а от свого ключа від квартири він поклав у поштову скриньку, цей факт лишиться незбагненним...


Я й далі переймаюся Свободою.

(...бо я скривдив його. Адже не можна уявляти собі людину тільки в її ставленні до іншої статі, а чоловіка й поготів: більшу частину свого життя ми проводимо на роботі.)

Я уявляю собі:

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих комедий
12 великих комедий

В книге «12 великих комедий» представлены самые знаменитые и смешные произведения величайших классиков мировой драматургии. Эти пьесы до сих пор не сходят со сцен ведущих мировых театров, им посвящено множество подражаний и пародий, а строчки из них стали крылатыми. Комедии, включенные в состав книги, не ограничены какой-то одной темой. Они позволяют посмеяться над авантюрными похождениями и любовным безрассудством, чрезмерной скупостью и расточительством, нелепым умничаньем и закостенелым невежеством, над разнообразными беспутными и несуразными эпизодами человеческой жизни и, конечно, над самим собой…

Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше

Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги / Драматургия