Нехай мене звуть Ґантенбайн

Свобода хоче бачити Ендерліна й поговорити з ним!.. Не знаю, як він уявляє це собі, й коли Ліля розповіла мені про цю його забаганку, я замислено провів собі рукою по вустах. Розмовляти про що? Свобода пропонує: четвер, п’ятницю або суботу. Звичайно, я готовий, щоб догодити Ліні, але четвер не підходить ніяк, бо я, зрештою, маю роботу, й Ліля розуміє мене. Ліля взагалі проти тієї розмови, й це я теж розумію: вона не має потреби бачити разом Свободу й Ендерліна. На що він узагалі сподівається, запропонувавши цю розмову? Він не може жити з привидом, чую я. Мені шкода, що я регочу. Неважко організувати нашу зустріч утрьох, тільки трохи мороки, але буде вона марна. Мені жаль Свободу. Якби я відповів категоричним «ні», Ліля, можливо, була б удячна, але так не годиться, виникало б враження, ніби я ріжу по живому. Ну, гаразд! Але якраз тут мені спало на гадку, що, на жаль, і п’ятниця не підходить. І це аж ніяк не моя вигадка. Я й далі заявляю, що готовий, і коли Свобода й далі справді наполягатиме на зустрічі, що ж, я зайду при нагоді на аперитив. Чому аж на цілу вечерю? Я мало що можу сказати, я кохаю його дружину. Чому він удає, ніби не знає цього, й хоче, щоб я йому сказав? Його слова я можу собі уявити, а якщо він і досі такий спокійний, такий гідно інтелігентний і спромагається так приязно говорити, це все нічого не змінює в тому, що його дружина тепер кохає іншого. Адже це правда. Аперитиву, напевне, досить. У якомусь барі мені було б краще, але я розумію: я повинен побачити домівку Свободи й Ділі, наче я не знаю її. Ну, гаразд. Отже, зайду в суботу о шостій вечора. Свобода у відомому мені домашньому барі приготує нам віскі, віскі з льодом або содою, хто як хоче, а сам питиме мінеральну водичку. Можливо, Свобода не зрозуміє, що Ліля бачить у мені...

Прибій був не надто бурхливий, тільки дві або три збурунені хвилі заввишки в людину, що, піднявшись, оберталися шумом і піною, а коли я пірнув під хвилю й лишив позаду гуркіт прибою, котилися тільки великі та рівні хвилі без шумовиння, приємна плавба, я легко піднімався на хвилю, потім опускався й піднімався знову, верхівки хвиль інколи знову починали пускатися в безладний танок, але не бурунились, я плив, майже не докладаючи зусиль, долав безкінечні темно-зелені хвилі з шиплячими рюшами сонячних плям, і, якби не був сам, можна було б підтвердити, що ями поміж хвиль синьо-чорні з білуватими латочками піни. Одного разу я ковтнув води. Я був єдиним плавцем за глухим гуркотом прибою, що немов відгородив тишу, полудень і сліпуче сонце, але, здавалося, на нічному фіалковому небі. Вниз і вгору, і, коли хвиля підіймала, я бачив попереду на обрії пароплав, позаду плаский пляж із барвистими сонячними парасольками, не дуже далеко, та все-таки по той бік прибою, понад хвилями, що накочувались на берег і розбивалися, вкриті шумовинням, тріпотів на щоглі жовтий прапор, далі тягнувся суходіл, гори в молочному тумані, рожеві... Пливучи, анітрохи не втомлений, уже до берега, до якого лишалося метрів тридцять, я сподівався, що вже можна стати на ноги, аж раптом я не відчув дна, тільки пучок чорно-бурих водоростей, тож треба плисти далі, й тепер хвилі вже котяться наді мною, не несуть уперед, а занурюють, тепер я між бурунами й не можу намацати дна, борсаюся щосили й не просуваюсь уперед, бо вода, повертаючись, несе мене від берега. Від страху мені забило дух, але не хочеться вірити в це, не хочеться гукати на допомогу за тридцять метрів від пляжу з сонячними парасольками. Та ніхто б і не почув. Тільки-но я спромігся ковтнути повітря, як мене збила наступна збурунена хвиля. Я ще борсався, але знав, що це вже кінець, власне, й не був приголомшений, колись таке мало статися, але чому тут, чому так, чому тепер, усвідомлення, що це вже кінець, поставало як усвідомлення чогось сміховинного, і тепер я боровся тільки проти сміховинності, аж поки знепритомнів, — і раптом пісок... Вичалапавши на берег, я засоромився. А втім, мене ніхто не бачив. На березі, де вже мене могли бачити, я вдав, ніби шукаю мушлі. Щоб не показати, що виснажений. Потім таки був змушений сісти. Я змастив собі тіло й поглядав на море, на сонце, димок пароплава на обрії, синій полудень — день, як і будь-який інший. Я спробував думати: втопитися, тепер? — і мені нічого не спадало на гадку... Я ретельно змастив собі тіло, плечі й литки, а також гомілки, груди, чоло, руки і знову литки; ліворуч цигикало радіо, праворуч лежала італійська пара з барвистим м’ячем, від неї відгонило family style.

Оповідка для Камілли: