Нехай мене звуть Ґантенбайн

Слова листа, що чекає його до запитання в Барселоні, куди він приїздить у неділю, а отримує лише в понеділок, теж не позбавлені гідності й сміливості поглядів, лист розважливий (на думку Свободи, мабуть, розважливе мислення жінки — ознака ворожості) і розумний, навіть якщо в ньому й немає остаточної постанови. Цього досить, щоб Свободу неначе підкосило, й він змушений сісти: отже, зайшло аж так далеко! Склавши докладного листа й заховавши в кишеню, він, натоптуючи люльку, й далі сидить у залі поштамту. Невже він, коли своєю подорожжю, а передусім своїми листами вимагав швидкого розв’язку, не здогадувався, що на його вимогу дадуть відповідь? Хоч і курячи другу люльку, наче й не зазнав удару і не чекав чогось іншого, він сидить і пріє не менше, ніж коли міняв пополудні колесо: Ліля з усією серйозністю зважує, чи їй жити зі Свободою, а чи з чоловіком на прізвище Ендерлін. А чи самій. Вона, як сказано, ще нічого не вирішила. Вона, здається, відчула, що її спонукають поквапитися: не той інший, а Свобода, і благає про терпіння, причому для неї, здається, не існує жодного сумніву, що той добродій на прізвище Ендерлін (без імені, ім’я Свободу вже не обходить) не вагатиметься зректись усього, щоб тільки жити з Лілею. Її причини, чому вона не може жити зі Свободою, розважливі, не позбавлені любові, але такі розважливі, що їх любов’ю вже годі спростувати, причини, вочевидь, не нові, просто висловлені вперше; з другого боку, й не треба називати ніяких причин, чому вона хоче жити з Ендерліном, просто хоче і все, їй не треба вихваляти чи знати цього іншого, й повідомляє вона про чоловіка на прізвище Ендерлін мало: вік, професію, громадянство і факт, що він відповідає на її почуття... Свобода, звичайно, прочитавши листа ще й удруге, тож окремі речення він уже знає напам’ять, нарешті сидить у своєму запорошеному автомобілі, вставляє ключ, поволі тисне на зчеплення, потім запускає мотор, перш ніж увімкнути першу передачу, — все, як на курсах водіїв під час екзамену, одне за одним, але забуває, на жаль, лише про ручне гальмо, Свобода відчув полегкість, у голові паморочиться, наче після падіння, але він одужав і відчув полегкість. Хіба не підноситься наш дух, коли нам здається, ніби життя йде вперед? У Німі Свобода відвідує античний театр — єдине, що він справді бачив під час своєї довгої подорожі. У В’єні (неподалік від Ліона) обідає в тризірковому ресторані. Він уперше міркує як сторонній спостерігач, якого не гальмують почуття, і тому може бачити майбутнє, точніше, не майбутнє, а кінець минувшини, що вже не промовляє в теперішності. Ліля має слушність. Він їде, підставивши ліву руку зустрічному вітрові, веде одноруч і заспокоївся. Ліля має слушність. Як сторонній спостерігач, який, щоправда, не хоче давати порад, дарма що дає їх, він знає, що для цієї пари вже немає нічого, крім розлучення, що швидше, то краще, отже, невдовзі. Він курить люльку. Вільний для людських питань, отже, відчувши полегкість, а саме, позбувшись усього, що називають приватним життям, він їде додому, тягнучись у середньому зі швидкістю сто кілометрів за годину, минуле не спішить...

Я уявляю собі:

Своб, засмаглий після трьох тижнів їзди у відкритому авто, а ще й трохи схуднувши, хай там як, шкіра тепер обтягувала обличчя, а отже, він видавався молодшим, тож Ліля, вперше побачивши чоловіка, ледве впізнала його, а він, чужинець, привертає тепер усі погляди, веселий, бо йому нема чого втрачати, й тому здобуває: Ліля зраджує мене вже за годину, щаслива, бо ж він не вимагає ніякого права, ба навіть права на смуток. Наступного дня вона на коротку мить зустрічається зі мною й повідомляє про його повернення, щоб я вже не дзвонив, говорить стисло і неуважно, ощадить слова, а тим часом Свобода вдома в халаті переглядає свою пошту й курить люльку. На кілька днів запановує медовий місяць, минає кілька наполовину не пов’язаних із чуттями, а наполовину просто прожитих днів щастя, яке нічого не змінює в убивчій розважливості її барселонського листа, потім Свобода знову стає давнім, йому кортить знати, де він.

Я уявляю собі:

Життя йде далі, але не вперед, і постає, дарма що мовчки, запитання, хто винен: Свобода з лихим обличчям чи Ліля, засівши в окопі громадських справ.

— Свобе, — сміється Ліля, — невже ти скнара?

— Чого б це?

— Ні в кого немає вина.

— Перепрошую, — каже він, Ліля має слушність, він чув, як Ліля якраз розповідала про пригоду з грецькою змією. Він пригадує: тоді був щасливий, напоєний коханням день, що аж ніяк не обходив спраглих гостей, і Ліля мала слушність тією мірою, якою замовчувала правду. Навіщо ж тоді розповідає? Розповідає просто тому, що люди майже сонні від спеки й мають лише страхітливе вино та сонячні опіки і не мають ані сигарети, ані чогось іншого, й посеред укритого курявою шляху їхньої весільної подорожі звивається змія, яку переїхала машина...

Свобода відкорковує пляшку.