Нехай мене звуть Ґантенбайн

Свобода стає великодушним. Він сподівається на силу часу, що завжди діє проти кохання, отже, проти нас. Іноді він п’є, поки ми здійснюємо невеличку подорож у просторі його товариської великодушності. Коли він тверезий, то забороняє собі всякі атавістичні почуття. Це не злоба, що він тепер буває вдома більше, ніж давніше; інколи він уже спить, коли Ліля приходить додому, або вдає, ніби спить. А потім раптом знову п’є, чого не витримують його нирки, але тут Ліля нічого не може вдіяти, і він знає про це. Її піклування про його нирки — єдине, що він забороняє собі. Він не наполягає на розв’язку ситуації. Він розуміє життя. Він чекає. Так триває три місяці, півроку. Він люб’язний тією мірою, якою цього бажає Ліля, й Ліля шанує його. Небезпека, що Ліля стане йому байдужа, виникає тільки іноді; розумієте, її щастя зі мною має свої коливання, Свобода, звичайно, помічає їх, і, хоч і для Свободи в повсякденному житті має значення, чи Ліля зі співом на вустах, а чи з кам’яним обличчям походжає по спільному хатньому простору, він уже не переймається цим і не виявляє співчуття, яке нагадувало б про кохання. Так триває рік. Приголомшений своїм відкриттям, що немає жодної людини, без якої не можна було б жити, він щоразу показує їй, що може жити й без неї, проте не живе. Він звик до своєї великодушності. Він не тисне на неї спільними планами, а чекає. Чого? Ліля щаслива, і ніщо не спонукає її міняти свою долю. Вона, як уже сказано, поважає Свободу більше, ніж будь-якої іншої пори. Завдяки його великодушності. Звичайно, отак він і втрачає її...

Або:

Свобода (після безглуздої ночі, коли він розбив об камін склянку від віскі, й після тижня немилосердних розмов, які нічого не змінили в ситуації) обирає собі свободу в нічних клубах. Він танцює. Він нудиться, але танцює. Він ходить до басейну, де аж кишить жінками та дівчатами, які, якщо він вважає Лілю лише за жінку, цілком могли б замінити її, якби він ненастанно не думав про неї. Він плаває, мов Тарзан, потім стоїть де-небудь і споглядає — дебелий широкоплечий чоловік, що вперся руками в боки. Він грає в м’яча з дитиною однієї дами в бікіні, щоб наблизитися до неї, — і лишається коло м’яча з її дитиною. Він купує собі відкритий автомобіль, завжди готовий до автостопу, але поряд сидять здебільшого хлопчиська, одного разу дві дівчини, які, щоправда, розмовляли мовою, якої Свобода не розумів, тож він тільки затинався. Він ходив на кожен вернісаж і не позбавив себе нагоди привезти додому молоденьку дівчину-фотографа. Він спробував закохатися в неї, щоб створити противагу — якщо не щастя, то бодай ревнощів. Наче Ліля тепер могла ревнувати! Він дивився на жіночі вуста, але не міг закохатися, жінки відчували це, Свобода мав тепер запах хворого звіра, і природа була проти нього. Але він завжди мав змогу казати собі, що йде тепер своїм шляхом, і давав поглянути на нього. Але Лілю це не цікавило. Її поблажливість не виявляла себе, бо інакше була б несмаком, вона нічого не хотіла знати про життя Свободи. Воно й справді не обходило її. Обходило не більше, ніж його вірність. Він однаково утратив її...

Або:

Свобода сприйняв справу не серйозніше, ніж заведено серед ділових людей, і тепер має інший клопіт. Він думав про те все не довше хвилини. Гаразд. Трапляється. Діло житейське. Секс. Його особу не обходило, що роблять ті обоє, і він не дасть загнати себе в глухий кут. Його смішило, що Ліля бачить у цьому щось більше. Але будь ласка. Це її справа. Та для Ділі як жінки це все серйозно, і, якщо він може мати слушність у тому, що стосується мене, він програє її саме тому, що надто швидко прозирнув її засліплення...

Або:

Свобода сидить у Саламанці, Plaza Mayor[27], там йому чистять черевики — йому, туристові, який на те існує у світі, щоб давати роботу вуличним чистильникам, вони знають його вже третій день, він годинами сидить за одним столиком, поглядає на годинник, нікого не чекає, але чекає, навіть не читаючи газет, навіть не помічаючи славетної архітектури, поглядає на годинник і стукає по столу монеткою, платить, підводиться і якомога повільніше йде на поштамт, уранці, опівдні та ввечері, повертається й сідає, замовляє собі хересу, курить, задивившись у простір, і просить почистити йому черевики, йому не конче сидіти в Саламанці, він однаково нічого там не бачить, він міг би бути і в Арлі чи Аґрігенті й там писати свої листи, йому однаково, він завжди показує свого паспорта в тому самому віконечку (але в цьому вже немає потреби, його тепер знають, йому вірять, що він Свобода) і марно запитує про лист, вона знає, що він у Саламанці, або в Сієні, або ще де-небудь, справді байдуже, де Свобода попросить почистити собі черевики, щоб згаяти час, аж поки відкриють поштамт; він може бути і в Бріндізі (що просто страхітливо, в Бріндізі приїздять, щоб сісти на корабель, ніхто не лишається в Бріндізі доброхіть) або в Кадісі...

Що бачить Свобода: