Нехай мене звуть Ґантенбайн

— А тобі не здається, що твої слова страхітливі? — запитав він. — Ти кажеш, що я вважаю тебе тільки за жінку, кажеш щойно по тому, як була з іншим чоловіком — вочевидь не як жінка, — я тобі нічим не дорікаю, а от ти дорікаєш, нічого не розумію, чому ти мені дорікаєш, авжеж, дорікаєш мені, моя люба, навіть коли мовчиш, кажеш, що не можеш зі мною розмовляти, бо я бачу в тобі лише жінку...

— У даному випадку.

Ліля просто має слушність.

— Гаразд, — киває він, — ходімо спати.

Тим часом уже настав четвер, але завіса однаково не опускається, реальне життя не дозволяє перескакувати себе ані на рік, ані на місяць, ані на тиждень, навіть якщо людина приблизно знає, що буде далі...

(Не хотів би я бути Свободою!)

Оповідка для Камілли:

Чоловік і жінка, коли розвіялося перше сп’яніння знеособленого кохання, з’ясовують, що вони немов створені одне для одного. Адже вони так добре розуміють одне одного. А сп’яніння однаково розвіялося. Отак і живуть вони разом — не з великим піднесенням, але й не розходячись. Проте шлюбні обійми, коли вони відбувалися, він часом бачив наче зовні, наче сидів у кріслі поряд або стояв коло самого вікна, інколи зринала думка, а що, як визирнути на вулицю, непогана, але все-таки думка, потім він знову був єдиним і з собою, і з нею, а згодом, коли дружина варила чай, він називав її ласкавими словами, а коли наливала чай, казав, що кохає її. Це була щира правда. Та й вона, напевне, мала такі самі почуття. І вона кохала його, тільки його, навіть якщо й по-іншому, ніж на початку, коханням, що вже набуло особистого характеру. Вони були нерозлучні й подорожували разом. Якось у готелі він був приголомшений, побачивши свої з дружиною шлюбні обійми в дзеркалі, зрадів, що вона зраджує його з його тілом, і дивився в дзеркало, в якому він теж її зраджував. Їхні стосунки дійшли до кризи через якісь дрібниці. Але вони й далі кохали одне одного. Якось увечері, було вже досить пізно, він сидів і читав газету, а вона лежала в ліжку, він перебирав буденні думки, як потай часто робив і під час обіймів, але справді сидів у кріслі; вона спала, і йому, навченому тим дзеркалом, було неважко уявити собі, як її обіймає хтось інший, а він сидить поряд, аж ніяк не приголомшений, а радіючи стиранню своєї особистості, власне, веселий; він не хотів би бути іншим. Читаючи газету, поки дружина спала (а їй, можливо, снилося те, що він уявляв собі зовні), він був єдиний зі своїм великим коханням. Звали їх Філемон і Бавкіда — подружня пара.