Нехай мене звуть Ґантенбайн

Чорні, сірі, білі та жовті вулиці, асфальт або бетон, розпечений асфальт, над яким здіймається марево, дрік, повороти, якими їхав уже безліч разів, кілометражні стовпи, алеї з плямистими тінями, візки з віслюками, просмолені бочки, передмістя, кораблі в гавані, народ, сигнали «стоп», злидні, залізничний насип, товарняк із морем між колесами, берег із вигинами праворуч і вигинами ліворуч, потім прямо, далі знову праворуч, ліворуч і праворуч, ліворуч, праворуч і далі, друга передача, третя передача, друга передача, автобус ззаду, курява від ваговозів ззаду, залізничний переїзд, море, кактуси, море, дрік, море, містки, села, що трапляються раз по раз, містечка, площі з пам’ятниками, блудні вогні в присмерку, дерева у світлі прожекторів, раптом запряг білих волів, очерет у світлі прожектора, море як морок, червоні вогники передньої машини, отари овець як стовпища зелених очей у світлі прожектора, руки за кермом, асфальт під місяцем, місяць над морем, кілометражні стовпи у світлі прожектора, вулиці, руки за кермом, вулиці й т. ін.

Чого Свобода не бачить:

Її обличчя.

Одного разу (так я міг би собі уявити) йому лопнула шина на відкритій ділянці, пополудень, заміна колеса під вогненним, пекучим сонцем — от не мав клопоту; він знає одразу, що Ліля до цього не причетна, але його лють, коли він дістає інструмент і ставить домкрат, спрямована проти цієї жінки, наче то вона загубила на вулиці цвях, сміх та й годі, атож, він знає про це, вся його подорож сміховинна... Я виїхав на три тижні, щоб дати вам час! Таж кажуть отак. Чому саме три тижні? Жест (уранці в бік розбитої склянки від віскі) був не позбавлений тверезої, а отже, й переконливої величі, але три тижні — це довго. Щоб дати вам час! Ліля ані відправляла його, ані затримувала, лише розгубилася, що він так поважно поставився до ситуації, серйозніше, ніж вона, а ще не без гніву, бо на спільну відпустку він ніколи не жертвував стільки часу. Казав, три або чотири тижні, а потім побачимо ясніше, казав він, буде так чи отак, сказав і поцілував її в чоло, а Ліля, що їй була не потрібна така подорож, шукала в ній іншого сенсу, розважливішого: привітала, що Свобода, звичайно такий перепрацьований, узяв собі цю відпустку. Чому Кадіс? Вона думала про Бозен або Енґаден. Навіщо так далеко? Чоловік — це чоловік, за сто десять кілометрів до Кадіса (або Бріндізі) під пекучим полудневим сонцем на ділянці, де немає жодного дерева, коли Свобода, вкрившись потом і забруднившись мастилом, кинув у багажник інструмент і колесо зі здутою шиною, вороття вже немає, хоча саме тут, як бачить Свобода, можна одразу й розвернутися; а втім, може, в Кадісі (або Бріндізі) чекає лист...

Чого чекає Свобода?

Він поставився до ситуації серйозніше, ніж вона. Його подорож, а передусім його листи, не позбавлені гідності та сміливості, без докорів, своєрідні оргії тверезої прозірливості, змушують Лілю до поважності, яка робить її впертою, спонукають вирішувати, хоча будь-яка постанова була б тепер передчасна.

Телеграма:

«ЛИСТ ПРИЙДЕ ПІСЛЯЗАВТРА КРАПКА ТВОЯ ЛІЛЯ».

Свобода просить почистити йому черевики.

Я знаю Кадіс, але я був тоді не сам; місто, яке здалеку, із суходолу, видається сном у білій мушлі, обертається розчаруванням, тільки-но вступити до нього, берег занедбаний, до того ж рінь, про харчування можна й не дбати, коли ти сам, розраду дає лише херес...

Не хотів би я бути Свободою.

Свобода з’ясовує, що він не здатний думати про свою ситуацію взагалі, й доручає хересові, а отже, похміллю, впорядкувати свої почуття, яких він не годен зрозуміти...

Друга телеграма:

«ПОСИЛАЮ ЛИСТА В БАРСЕЛОНУ КРАПКА ЇДЬ ОБЕРЕЖНО КОЛИ ЧИТАТИМЕШ КРАПКА ПРОШУ ПОВІДОМ ЗАВЧАСНО КОЛИ ПРИЇДЕШ КРАПКА ЛІЛЯ».

Свобода їде, немов неаполітанець.