Нехай мене звуть Ґантенбайн

Один Лілин приятель почув, що Ліля на це літо ще не має ніяких планів, і мимохідь точиться розмова, що Ліля, можливо, поїде до Копенгагена. Свобода чує про це вперше. Інші, здається, поінформовані краще за нього. Але, як знає той приятель, ще немає певності, що Ліля поїде до Копенгагена, можливо, каже приятель, вони зупиняться десь на морі, а саме: Ліля і Свобода, щоб насолодитися літнім відпочинком (як цитує той приятель, бо цей вислів видався йому цікавим) у «family style»[28].

Свобода наливає.

Хтось на мить заговорив про Ендерліна, що, як відомо, отримав запрошення до Гарвардського університету, але не їде туди з незрозумілих причин...

І так далі!

Свободу це все дратує дедалі більше.

— Твій дим, — кривиться Ліля, — чому ти завжди тримаєш люльку так, що весь твій дим неодмінно летить мені в очі?

Або:

— Свобе, — закликає вона, — не їж так багато.

Або:

— Свобе, — каже вона, — покажи свої нігті. Що це? Вже шість років, як я прошу тебе...

Або:

— Ти знову забрав мого ключа?

— Я? — перепитує він. — З якої речі?

— Я не можу знайти його.

Він знаходить його.

— Вибач, — каже вона, — я забула, таж не можу я думати геть про все, — пояснює далі. — Вибач!

Або:

— Вибач, — каже вона, — я вже казала тобі «Доброго ранку», але якщо ти не почув...

Або:

— Свобе, — запевняє вона, — та я зроблю все, чого ти захочеш.

І т. д.

А втім, це таки правда, що Ліля робить усе, чого хоче Свобода, відбувається навіть літня поїздка на море...

Що пообіцяв собі там Свобода?

«Family style»:

Я лежу на пляжі, читаю іноземну газету, сам серед чужих людей, пекуче післяобіднє сонце, галас, парасолька від сонця, ліворуч цигикає радіо, праворуч лежить пара, що не розмовляє між собою, — звичайно, не Своб і Ліля, а якась пара!.. Він сидить на гарячому піску і змащує собі плечі, вона лежить долічерева на підстилці, відвернувши обличчя в інший бік. Уряди-годи я йду купатися, а втім, якось я мало не втопився... Повернувшись на своє місце, бачу, що мовчазної пари вже нема, лежать тільки їхні строкаті речі. Чоловікові, здається, пощастило вмовити дружину, вони грають тепер у м’яча, який, проте, занадто легенький, вітер змінив свій напрям, і м’яч котиться до мене. Я посилаю його назад. Вона дякує мені (італійською мовою) з таким люб’язно-веселим обличчям, що його навряд чи можна пригадати. Власне, жінка, на яку варто поглянути. Принаймні тієї миті, коли хтось дивиться на неї, вона дуже скидається на дівчинку: струшує назад розмаяні коси, щоб я помилувався ними, підстрибує, і м’яч, що досі літав незграбно-втомлено, раптом залітав граціозно-незграбно. Вона анітрохи не втомлена, а просто сердиться на свого партнера. Власне, чарівлива жінка, або, як можна було б сказати, уособлення жвавості. Якби ж не було його! Щоправда, барвистого м’яча він кидає дуже ретельно, щоб вона могла зловити його, як-от щойно зловила переді мною, але ретельність його марна: жінка неуважна, коли він кидає, струшує косами, якими варто милуватись, і м’яч котиться просто в море, а це вже морока. Щоб не набридати парі своїм спостереженням, дивлюся в далечінь: на обрії димить чорний пароплав, море, як станіоль, біле сонце випалює берег, здіймається марево. Коли невдовзі вони повернулися на місце, обоє мовчали, жінка накульгувала; її рухи, коли вона сідала, недвозначно засвідчували, що винен у цьому тільки він. Адже хто інший змусив її грати в м’яча? Я ліг горілиць і заплющив очі, проте чую:

— Звичайно, болить!

Згодом:

— Що ти робиш із парасолькою?

— Затінок.

— Вибач, — каже вона, — мені холодно!

— Думаю, в тебе сонячний опік.

Згодом:

— Любий, — каже вона, — будь такий ласкавий і дай мені мазь від сонця, а якщо ти, любий, хочеш бути ще ласкавішим, можеш змастити мені спинку, але так, щоб не боляче, — казала вона, — глянь, які в тебе лабети! Ой!

Згодом:

— Не будь лихим, — каже вона, — тепер знову весь твій дим летить мені в обличчя, — каже вона, — і так завжди.

Згодом:

— Прошу тебе, — каже вона, — невже ти не можеш бути уважнішим? — А оскільки він не знає, що сталося, додає: — Ти завжди кидаєш на мене пісок, — каже вона. — А коли він запевнив, що тільки вітер міг підняти піщинки, які дошкуляють лежачій дамі, й намагався здути з її плеча ті прикрі піщинки, додає: — Облиш. — І запитує: — Чому ти йдеш плавати?

Як зовнішній спостерігач, якому довелося б почути такі уривки фраз, Свобода теж знає, що подружжя не тільки дійшло до невидимої точки, де вже треба прощатися, а й проминуло її, the point of по return[29], тепер ідеться тільки про те, хто здійснить прощання, щоб не стати його жертвою, і обидві сторони шукають лише приводу до великого гніву, який відбирає здатність діяти; вони знають про це: кохання, з яким треба попрощатися, з обох сторін уже не досить, щоб не бачити іншого наскрізь.

Новина: