Нехай мене звуть Ґантенбайн

Про чоловіка, завжди сповненого рішучості змінити своє життя, але, звичайно, це йому не вдається... Коли він якось знову летів додому, — а це вже чоловік, що не визирає в ілюмінатори й не дивиться, які літаки стоять на смузі й чекають дозволу на виліт, — то розгорнув газету, ще перед стартом, і в цій вітчизняній ранковій газеті, звичайно, трохи застарілій, бо ж купленій в іноземному аеропорту, випадково натрапив на повідомлення про свою смерть. Ніхто не писав і не дзвонив йому про його смерть, ніхто не знав, де він перебуває цього дня, навіть рідна дружина. А він сам, тільки-но прочитавши повідомлення про свою смерть, усе-таки глянув в ілюмінатор, але про те, щоб вийти, вже годі було думати, за склом миготіла злітна смуга і ось літак круто піднявся вгору. Він ще побачив зверху луки та огорожі, сосновий ліс із просіками, ваговоз на дорозі, але вже немов іграшкові. А потім туман. Щастя, що коло нього ніхто не садить, бо інакше він навряд чи посмів би ще раз розгорнути газету. Не тільки ім’я в чорній рамці було точнісінько його ім’ям, імена людей, які зазнали цієї тяжкої втрати, теж відповідали дійсності. Він, мабуть, зблід, дарма що мав точніше знання. Стюардеса засміялася, запитавши, чи може вона щось зробити для нього, й пустила на нього зверху струмінь повітря. Він попросив дати йому фруктового соку. Газета була позавчорашня, повідомлень про його смерть там аж троє, наче хтось прагнув усунута всякий сумнів: одне від імені родини, друге від імені міських радників, третє від імені профспілки. Згадка про Бога містилася тільки в повідомленні від родини, натомість усі три повідомлення були одностайні щодо причини смерті: трагічний нещасний випадок. Дізнатися точніше з тієї газети було неможливо, хоч скільки разів він перечитував усе, попиваючи сік. Можливо, як уже не раз, якийсь волоцюга вкрав його машину й цього разу наїхав на бензовоз, обгорівши так, що й упізнати годі. Похорон сьогодні. Тобто цей чоловік, якщо літак не запізниться, якраз устигне на свій похорон...

Ще ніколи реактивний літак не летів так повільно.

Поки літак летів понад осяяними сонцем хмарами, чоловік, можливо, спробував обдумати життя, яке вів на землі, але це йому не вдалося, а коли стюардеса зі своєю незмінною усмішкою принесла тацю з наїдками, він лише похитав головою: таж не міг він їсти, власне, навіть думати не міг, а знай поглядав на годинника, — тієї миті, коли невтішна вдова закривала заплакане обличчя чорною вуаллю.

Нарешті закректав гучномовець:

«No smoking»[30].

Літак, здригаючись під поривами вітру так, що аж тремтіли крила, принаймні хвилин двадцять ще кружляв у тумані, й чоловік уперше відчув страх.

Як він і сподівався, його машини на стоянці не було, паркувальник, якому він показав свій квиток, нічого не міг удіяти й направив його до поліції...

Він сів у таксі.

Не взявши з собою багажу.