Нехай мене звуть Ґантенбайн

Свобода в білому робочому халаті. Обидва креслярі, чию роботу він перевіряє, спершу не помічають його. Свобода такий, як і щоранку. Він стоїть, упершись волохатими руками в ріжки креслярського столу, думає, а тим часом обидва стажери, переживаючи за свій вирок, стоять обабіч від нього. Щось йому, здається, не подобається, можливо, пропорція, він одразу й не знає, бере лінійку, міряє, дивиться і бачить: так не піде. Шкода. Свобода не сердитий, а тільки замислений: треба сформулювати свою думку. Друге креслення. Теж замислений, але без докору: зрештою, це його власну ідею так охайно й відповідно до масштабу зобразили твердою рукою в прямій проекції та в перерізі. Це креслення теж не годиться. Але все-таки певний погляд. Від того, що не виходить, відмовляються, це робота, це добре. Свобода, впершись руками в ріжки креслярського столу, поки що, так би мовити, в teamwork[31], чекає народження ідеї, дивиться у вікно, тим часом як думає геть про інше — про вчорашній вечір із Лілею, — але недовго. Адже тут — проект одного державного підприємства — йдеться про справи важливіші, він просить подати рулон кальки, спокійно відмотує її, потім бере олівець, м’який, В5. Мабуть, креслярському олівцеві раптом спала одна ідея. Потім бере другу кальку, третю, спокійно креслить на них, бере четверту. Спокійно. Погляд його напружений, але він спокійний: адже слід запропонувати розв’язок. Свобода — не геніальний диво-майстер, але все-таки фахівець, освічений робітник, і те, що він цього ранку (після нічного метання пляшки від віскі) зображує на папері, вже краще, принаймні зрозуміліше, і обидва стажери, тепер знову зігнувшись із нахиленими головами, щоб читати його ескізи, вже закивали... Тим часом з’являється інший клопіт, викликають на одне будівництво, Свобода вирішує: потім чути, як він сміється; згодом йому треба зайти до однієї установи, а тим часом обидва стажери пришпилюють чисті аркуші й точать стрижні, щоб пополудні я знову побачив Свободу в білому робочому халаті, його волохаті руки впираються в ріжки креслярського столу; його дообідні ескізи, здається, справді стають ідеєю, навіть якщо, на його думку, надто несміливо, масштабно надто несміливо, і тому Свобода знову відмотує кальку, і тепер, дивіться, проект тепер — це питання лише надурочних годин. Коли після доповіді секретарки я заходжу, спершу видно лише смагляву лисину Свободи ззаду, я чекаю, аж поки стажери зрозуміють остаточно, аж поки він повільно крутнеться на дзиґлику й підведеться, скидаючи окуляри в роговій оправі.

— Я заважаю? — запитую я.

Миючи, а потім витираючи руки, він, брила, а не людина, пояснює, щоб відвідувач не боявся, що мій візит цілком бажаний і приємний, хоча його думки вочевидь ще прикуті до кальки, і я вірю йому, бо він одразу показує мені одну модель, щоб дізнатися думку невтаємниченої людини.

— Вибач мені, — кажу я...

Я бачу:

Свобода, затиснувши телефонну трубку між вухом і плечем, висуває шухляду, гортає вічний календар, водночас говорить і просить секретарку, щоб вона принесла кошторис, а тим часом ще й запитує мене:

— Ну, якої ти думки про театр із круговою сценою?

— Ніякої, — відповідаю я. — Так собі.

Можливо, я поговорю про це зі Свободою, коли він матиме час і спокій, можливо, згодом у машині, а тепер я присів навпочіпки перед його моделлю, яка дуже подобається мені. Робоча модель, чую я, вона ще зазнає змін. Це так, між іншим. Вічна розмова, яка вочевидь набридла йому, триває без кінця-краю. Нарешті поклавши трубку й закривши вічний календар, він каже:

— Ну й морока!

Я бачу Свободу, як він, глянувши, звичайно, на годинник на руці, скидає білого робочого халата, вдягає піджак і мовчить: мабуть, та вічна морока дуже роздратувала його.

— Дякую, — кажу я, — у мене все чудово.

Перш ніж ми йдемо, я навіть, не кваплячись, уже взявся за ручку, Свобода заходить до іншої кімнати, де люди в білих робочих халатах, хто сидячи, а хто стоячи, позгиналися над рейсшинами й логарифмічними лінійками і працюють над реальними завданнями, бюро немов засипане снігом, один старий технік повинен, на жаль, обрахувати, еге ж, увесь проект, нехай навіть це триває вічність (як я збагнув із телефонної розмови, йдеться про криту автостоянку).

— А ти, — запитав Свобода в машині, — ти ж був у Єрусалимі, — пригадалося йому, — що ти там робив?

Я бачу:

Свобода за кермом, обидві руки зверху, трохи розслаблені, як при їзді на далекі дистанції, обличчя після безсонної ночі, але пильне, розважливий водій, при нагоді одразу обганяє, не уриваючи при цьому розмови, а коли обігнати нема змоги, довго їде без ніякої нервозності; здається, ніби машиною керує не він, а вулиця, поки він розмовляє.

Жодного звуку про Лілю.