Нехай мене звуть Ґантенбайн

— Чоловік любить жінку, — каже він, — ця жінка любить іншого чоловіка, — веде він далі, — а перший чоловік любить ще одну жінку, яку знову-таки любить ще один чоловік, — каже він і доходить висновку: — Звичайнісінька життєва ситуація, яка розповзається на всі боки...

Я киваю головою.

— Чому ви не скажете ясно, — запитує він, і видно, що йому от-от урветься терпець, — котрий із цих двох чоловіків — ви?

Я стенаю плечима.

— Слідство довело, — каже він не без нотки погрози в голосі, — що, наприклад, особи на ймення Камілла Губер ніколи не існувало й немає, так само як і добродія на ймення Ґантенбайн...

— Знаю.

— Ви розповідаєте самі вигадки.

— Я живу самими вигадками.

— Гаразд, — каже він, — а що сталося насправді тієї пори і в тому місці, де ви були?

Я заплющую очі.

— Чому ви не відповідаєте?

Я мовчу.

— Ви забули, мій любий, що є свідок.

Потім, я чую, відчиняє двері, а почувши перестук високих підборів, я ще раз розплющую очі, щоб побачити, яка тут відбувається гра...

Я бачу:

У пляшці рештки бургундського, я знаю, острівець плісняви на червоному вині, далі рештки твердого, мов цеглина, хліба, в холодильнику скрутилася висохла шинка, в каструлі плавають каламутні рештки компоту, абрикосові покидьки — припаси для мумії, знаю, я сиджу в плащі й капелюсі, тхне камфорою, порохом, мастикою для підлоги, килими згорнені, я сиджу на бильці м’якого крісла й граюся коркотягом, ніхто не знає, що сталося, всі м’які меблі накриті білою тканиною, я знаю, віконниці зачинені, всі двері стоять навстіж, мені досить тільки підвестись, я знаю...

Я сліпий. Я знаю про це не завжди, а інколи. Тоді я знову сумніваюся, чи оповідки, які я можу уявити собі, часом не є моїм життям. Я не вірю. Я не можу повірити, що те, що я бачу, — це вже хода світу.

Оповідка для Камілли

(після того, як до неї заходив поліцай):