Нехай мене звуть Ґантенбайн

Відчувши нудьгу від своїх думок, які знав, як посмикування стрілок дзиґарів, Ґантенбайн узявся походжати, радіючи візерунку на підлозі, який членував час, і не тривожився з приводу Лілі, а переймався, чи пощастить йому щоразу потрапити чорним ціпком у борозенки між плитками підлоги, й походжав якомога повільніше, бо що швидше йти, то повільніше тягнеться час, а чекання затягувалося, повідомляло довідкове бюро, принаймні ще сорок хвилин, аж поки він нарешті побачить Лілю, Лілю з її сумками та журналами, як і завжди, як і все життя. Що таке час? Візерунок на підлозі, думка; що швидше ходить Ґантенбайн, то повільніше летить літак, і він злякався, літаки, як відомо, потребують мінімальної швидкості, щоб не впасти з небес, тож Лілю тепер несе його терпіння, сила чоловіка, що довго чекає, повільно ходить, повільно ступає крок за кроком, неквапом сюди, неквапом туди, повільно, як дзиґарі, чекає все життя.

(Невже мені треба створювати ще й Зібенгагена?)

Ліля приземлилася, й дивіться, Ліля сама, обтяжена пальтом, сумочкою і журналами, сама-самісінька.

Що сталося?

Ніхто не допомагає їй на митниці...

Навіщо ж їй тепер сліпий чоловік?

Тепер жоден добродій не проходить повз сліпого Ґантенбайна, не привітавшись, і я думаю: всі проходять повз Ґантенбайна, не привітавшись, але жоден з них не користається сліпотою чоловіка... Ґантенбайн мало не помахав рукою. Коли Ліля вийшла за бар’єр, її поцілунок був, як і завжди. Потім узялися під руки, як і завжди. Його лише дивувало, що на її обличчі не помітно ніякої відмінності. Він забрав у неї важке пальто і сумку. Як і завжди. Але мовчки. На її обличчі годі добачити, що вона не бреше, нічого не приховує. Її обличчя відкрите, як і завжди. В машині, коли він і далі мовчить, Ліля занепокоєно запитує, що сталося з Ґантенбайном. А сама розповідає те, що розповідала й завжди, і то таким самим голосом, тільки цього разу це проста правда. Невже він не вірить їй? Він несе, як і завжди, її багаж. А коли вони сідають навпроти одне одного, вона, як і завжди, радіє, радіє, що знову вдома. Невже Ґантенбайн не радіє? Він дивується. Її радість, що вона вдома, — Ґантенбайн роками вдавав, ніби вірить цьому, і аж тепер тільки бачить, якою довершеною була її гра, точнісінько такою, як тепер дійсність. Саме це, мабуть, відібрало йому мову. Вона сидить, як і завжди, в нього на колінах. Уперше Ґантенбайн не гладить їй коси, хоча вони такі самі, як і завжди, натомість підводиться й каже, мовляв, хоче пити. Він неможливий. Як можна тепер відчувати спрагу, та навіть якби й відчував! Він стоїть і п’є воду.

Ліля не обманює його.

Для такої ситуації він не має ролі.

— Лілю... — каже він.

— Що сталося? — запитує вона.

А коли Ґантенбайн знімає окуляри, то знімає не поривно, як звичайно, і не на те, щоб долонями потерти очі, а потім знову одягти окуляри, а по-іншому, ніж завжди: знімає їх востаннє — і сміється, або думає, ніби сміється, а його обличчя тепер мов і не своє.

— Що сталося? — запитує вона.

— Лілю, — каже він.

— Та кажи вже, — наполягає вона, — прошу тебе, я не знаю, що сталося, я справді не знаю.

Я уявляю собі:

Коли раптом відбулася сцена, яку Ґантенбайн тисячі разів і по-різному уявляв собі, дійсність приголомшила передусім своєю цілковитою порожнечею. Спершу він тільки похитав головою. Але Ліля, звичайно, хоче знати, що він замовчує. І коли Ґантенбайн, хоча ніхто не тягнув його за язик, повільно каже, що він щодня замовчував протягом довгих років, то немає, власне, нічого. Він повинен подумати, спираючись на факти; він не викидає окулярів, що відтепер стали зайві, і не вдягає їх, а просто тримає й дивиться на них, як на пам’ятку, сувенір, а згадуючи про те або те, що тоді чи тоді хвилювало його, розуміє, що це дрібнички, власне, речі, про які не варто згадувати... Що ж, це, власне, освідчення в коханні, думає він, оці його сказані з байдужою втіхою слова, мовляв, він усе добре бачив, але не знає всієї правди про роль, яку тут грали багато років, і все-таки знає досить багато, а втім, нічого точного, причому й точне він уже не хоче знати, власне, й він грав свою роль...

Кінець

(непропорційно короткий):

— Геть! — кинула вона і взяла сигарету, потім запальничку, поки я запитував, що там, Господи, знову сталося. — Усі ці роки! — обурювалася вона й курила. Та що я сказав такого? Спершу вона заридала, а тепер просто каже: — Геть! — І курить. Чого я обманював її? Кажуть, мовляв, інколи волосся стає сторч. І справді, я бачу, як її волосся стало сторч. Невже Ліля справді вірила, що я сліпий? Отже, це кінець. А власне, чому? Я марно прошу прощення за те, що багато бачив. — Усі ці роки, — повторює вона, — ти не кохав мене, ні, тепер я вже знаю і тепер хочу, щоб ти пішов геть, забирайся! — Курить, а потім кричить: — Забирайся!

Пробудження (наче нічого не сталося) постає як ошуканство: завжди щось відбувається, але по-іншому.

Одного дня мене вислухали.

— Ну, — каже хтось, кого це не обходить, і ми сидимо віч-на-віч, — що, власне, сталося у вашому житті, яке тепер добігає кінця?

Я мовчу.