Ці слова звучали як вступ. Але ж гості! І сталося диво: думки про календарний термін, якої й сам Ґантенбайн соромився, насправді вже не з’явилося, він сліпо радів, вітаючи гостей, які пов’язали його надміру веселий настрій лише з власними особами; дехто ще не знав добродія Ґантенбайна, й він помічав, як вони бентежаться перед сліпим, якого представляють їм... Саме тоді вона вперше розповіла неоціненну оповідку про прихід Ґантенбайна з трояндами в її гардеробну... Наступного ранку, прокинувшись немов із сокирою в черепі, Ґантенбайн згадував не про вечір, а лише про звістку, що буде дитина; на його щастя, Ліля тоді от-от мала піти на репетицію, бо інакше він, напевне, запитав би її, чи спала вона в лютому з кимсь іншим. І що тоді? Можливо, вона б відповіла: «Так». Без вагань, просто: «Так». Або завагалася б і, помовчавши, щоб до нього дійшла сміховинність його запитання, запалила б сигарету й запитала б: «Чому ти запитуєш про це?» Але ж і в цьому випадку це могла б бути дитина Ґантенбайна, він просто запитує, чи Ліля навіть після такого запитання ще хоче вважати його за батька своєї дитини, можливо, вона вже ніколи не скаже знову: наша дитина. То й далі буде її дитина... Отже, Ґантенбайн лежав, прокинувшись, немов із сокирою в черепі, а оскільки був сам удома, то й не запитував нікого... Можливо, вона сказала б: «Ні». Не без вагань, але просто: «Ні». Навряд чи це було б краще для майбутнього, він відчув би лише тимчасову полегкість, але його полегкість була б огидна їй, після такого розчарування вона б уже не хотіла цілувати батька своєї дитини, можливо, дитина тоді взагалі не з’явиться на світ... Отже, щастя... І ситуація така: Ґантенбайн припускає, що дитина, її дитина, не від нього, проте не показує, що дотримується такого припущення, сподіваючись, що це його дитина.
Я уявляю собі:
Свої зрозумілі тодішні заперечення прихильникові містицизму крові Ліля тепер спростувала б, запевнивши, що ніколи такого не казала.
Я уявляю собі:
Шестирічна Беатриса у ванні, Ґантенбайн — татусь, що намилює дівчинку, її тілечко, її невинну шкіру, надто шкіру, всюди клапті мильної піни, татусь не бачить, куди Беатриса тепер заховала ногу, але потім усе-таки знаходить її й лоскотливі пальчики ніг, щоб намилити і їх, Ґантенбайн у сорочці й навіть змушений підібгати рукави, і, звичайно, це не Беатриса отак розбризкує воду, а Кризімізі, саме він чалапає й бовтається у ванні, Кризімізі — це істота, яка лоскоче татуся й ховає мило, а татусь і не бачить, Кризімізі, власне, — чоловік відьми, і тільки тоді, коли Беатриса розмовляє з Кризімізі, він слухається її, вже не розбризкує воду, й Ґантенбайн може милити їй дитячу спинку й дитячу попу, ба навіть вуха й пахви, тільки дівчинка не повинна розповідати сліпому, на що схожий той Кризімізі, а потім Беатриса знову хоче, щоб татусь побачив її страхітливий рубець, і Ґантенбайн таки бачить його, крихітний рубець на коліні, прикрашає його милом, а потім напудрить і з молитвою перев’яже, тільки Кризімізі він зовсім не бачить, навіть коли через пару знімає окуляри, і тому Кризімізі не боїться, коли Ґантенбайн свариться або тільки попереджає, тож чалапанню й бовтанню нема кінця-краю, аж поки Ґантенбайн зрештою випускає воду з ванни, щоб обмити дівчинку під душем, змити клапті мильної піни, мокрі й блискучі від мила рученята й гомілки, тілечко з усіх боків, — ні, це не буде матрос, о ні, безперечно буде дівчинка, Беатриса, тут навіть сумніватися годі, не зарадять ніякі штани і руки в кишенях, випнуті вперед лікті, ніякі коники на краю ванни, і тепер донька зістрибує на килимок, було б добре, якби бачив і татусь, а коли мала, закутана в білий махровий рушник, хвилиночку стоїть тихо, щоб до решти насолодитися нею, й дає себе розтирати сильним рукам, раптом вискакує запитання: «Татусю, а правда, що ти нічого не бачиш?» Щоб перевірити, дівчинка невдовзі заявляє: «Я вмію літати!» — і татусь, бо ж сліпий, не може сумніватися в цьому і змушений вірити, забирає руки від Беатриси, щоб вона могла запитати: «Невже ти не бачиш, як я літаю?» Якусь мить Ґантенбайн думає, що Беатриса, мабуть, справді не його дитина, потім випростує руки й підкидає її вгору, мала кричить: «Бачиш?» Кричить: «Невже ти не бачиш мене?» Кричить...
Я уявляю собі:
Беатриса, вже десятирічна, впала з велосипеда, розбила собі голову, кровотеча, цілу ніч страх, що вона може вмерти, спільний страх матері й батька, страх із відкритими, заплаканими очима...
Я уявляю собі:
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги / Драматургия