Нехай мене звуть Ґантенбайн

Я розумію:

Людина змушена покинути свого партнера, постанова — це постанова, вже несхитна, але відокремлення внаслідок тієї постанови ще не відбулося, відокремлення прагнуть здійснити гідно, але гідність перешкоджає відокремленню, один з двох партнерів, поки зберігається гідність, не може зрозуміти й кохає, як ще ніколи не кохав, і якось увечері з’являється знову; прощаються одне з одним не листами, і Гантенбайн збагнув, що тут немає іншого варіанта, крім мовчазного розуміння, що вони повинні зустрітися знову...

То був лютий.

Ліля за гримувальним столом (цього разу перед виставою) мало не жартома призналася, — навіть не озирнувшись, чекаючи в напруженому спокої дзвінка, що невдовзі викличе її на сцену, принаймні не схвильована і вже не здатна ні до якої розмови, ніде не витаючи думками, а навпаки, готова до виходу, — отож мимохідь призналася, поки просто пудрила собі носика, одне слово, жартома, навіть не озирнувшись, навіть не глянувши, хто тепер сидить у єдиному затишному фотелі: мовляв, місячні в неї часто бувають нерегулярні, тож йому не треба ані радіти з цього приводу, ані лякатися... Потім пролунав дзвінок. Ліля мала тоді тридцять один рік, аж ніяк не недосвідчена дівчинка, та й Ґантенбайн був не хлопчик, який уперше постає перед певними питаннями. А втім, у принципі, думав він, коли-небудь зрештою треба поговорити про це. Але після тієї вистави, після прогулянки Ґантенбайна з Пачем, та й наступного дня Ліля, здається, взагалі вже не думала про свої слова. Тож навіщо Гантенбайнові про них думати? Але він таки думав, хоча не дуже побивався і на мить майже повеселішав, уявляючи собі, якою Ліля буде як мати, він лише дивувався, що три дні поспіль вона ані пари з вуст, ба навіть уже чотири дні. Її безтурботність справляла враження, але не передавалася йому. Думку, яка нещодавно в гардеробній блискавично промчала йому в голові, він досі відганяв від себе, то була думка про календарний термін, а якби раптом усі думки стали непотрібними, саме на цій думці Ґантенбайн не хотів би зосереджуватись. Ліля, як він бачив, і далі була безтурботна й радісно чекала свою колишню роль наступної осені. Коли одного разу Ґантенбайн, скориставшись приводом (комірне), запитав про дату, був уже березень; Ліля злякалася, що треба платити комірне, і вжахнулась, як швидко минає час. Розмова відбувалася в ресторані, Ліля з глибоким декольте, на перлинах намиста вигравали вогники свічок, і вона сміялася: «А що, якби в нас справді знайшлася дитина?» Ресторан, звичайно, не місце, щоб вірити в такі речі, старший офіціант наполягав, дарма що з пристойної відстані, щоб ми замовили що-небудь. Тому нам мовчки поставили і хрусткі хлібці. Підозра, що Ліля може привести на світ дитину, не сказавши про це Ґантенбайнові, була, звичайно, безглуздям, бо за п’ять місяців вагітність і сліпий би помітив. Просто ресторан не місце для розмов про такі речі. Вже навіть його пропозицію, що Ліля повинна піти до лікаря, сприйняли як недоречну, тож, незважаючи на свічки, атмосфера стала гнітюча.

Відтоді мовчав і Ґантенбайн.

У дружньому товаристві, колись давніше, вона казала: «Якби коли-небудь я захотіла дитину, мені було б байдуже, хто її батько!» — заперечивши таким чином одному прихильникові містицизму крові, отож зрозуміло, що тієї миті вона мала слушність, бо людина говорить різні речі, але завжди слушні даної миті, й Ґантенбайн уже не хотів думати про це... І коли Ліля повідомила, то була справді мить, коли він не думав про це: за три хвилини до приходу гостей:

— У нас буде дитина.

Ґантенбайн приголомшено мовчав.

— Я була в лікаря...