Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ґантенбайн розглядає дитячі малюнки доньки, і ці малюнки сповнені такої поривної краси, що мимоволі навертається думка про геніальність, але Ґантенбайн не сміє похвалити, йому треба приховувати свій подив, запитувати, що намалювала Беатриса, але вона про це навіть не може розповісти, тільки малює жирною крейдою, і Ґантенбайн бачить: це татусь, чоловік із нарукавною пов’язкою, а далі намальоване все, що він по дорозі показував і розповідав, усе яскравими барвами, цирк, колісний пароплав, відьма, прапори, блискавка на фіалковому небі, розкрита парасолька, геть усе — гори, барабан, що створює грім, огрядний пожежник зі шлангом на драбині, Беатриса й татусь із жовтою нарукавною пов’язкою та ціпком, яким він показує; є там усе-усе, але Ґантенбайн ніколи не признається, що бачить.

Стає важкувато.

Згодом її перша брехня...

Беатриса допалася до ласощів, це видно по її невинних губах, що заперечують, і на фартусі, де є мармелад, але Ґантенбайн сказати не може, тільки мовчить і сміється, а Беатриса плаче. Здається, нічим не можна поласувати, щоб татусь не дізнався. Але звідки? Він знає все. Скажімо, хліб, що його Беатрисі аж ніяк не хочеться їсти, вона запихає під стільницю, і, хоча минуло вже кілька тижнів, а Ґантенбайн нічого не помічав, якось уранці всі ті черстві сухарі опиняються на столі; хоча сліпий татусь ніколи не карав її словами, бо ж не бачить її негарних учинків, вона все-таки червоніє. Виявляється все. Збрехати не можна. Любий Господь і татусь єдині... якийсь час, а потім Беатриса помічає, що там, куди Ґантенбайн не ходив, наприклад, до лісу, де вона щось робила з хлопчиськом, не було й любого Господа.

Брехати можна.

Татусь знає не все.

Ґантенбайн навіть не знає, який той добродій Зібенгаґен, що з ним Ліля інколи грає в теніс, і якого кольору його машина; він хотів би дізнатися, але любий Господь не сповіщає йому нічого, і він бачить це тільки на дитячих малюнках доньки: біла матуся та білий м’яч над сіткою й добродій Зібенгаґен, що вочевидь має чорну борідку, в нього білі ноги й сягнисті кроки...

Я уявляю собі:

Хоча Ліля, тепер знову жінка з професією, ходить на репетиції та вистави (а також грає на гастролях) і має, зрозуміла річ, небагато вільного часу, її любов до дитини цілком безмежна, і згідно з її розумінням це означає, що Беатриса робить тільки те, що їй кортить даної миті. Те, що Ґантенбайн розуміє під вихованням, для Лілі жахіття, тож їй аж мову відбирає, коли вона дивиться на дитину. Ліля в усьому заодно з дитиною. Отже, хто дорікає дитині, той дорікає й матері. І, звичайно, коли Ґантенбайн, анітрохи не дорікаючи, вимагає від дитини того, чого гарненька мати не вимагає від себе, це вже править за докір. Раптом створюється враження, ніби він прагне виховувати Лілю. Як можна привчити дитину, щоб вона не кидала свого плащика просто на підлогу (коли вона приходить із репетиції втомлена, як і Ліля)? Тоді вже Ліля при нагоді піднімає її плащика й вішає на місце. Чого більшого прагне Ґантенбайн? Її терпіння щодо дитини невичерпне, і ось що з цього виходить: дитина, що пожерла увесь солоний мигдаль, призначений для гостей, — чудова дитина, і гості, зрештою, прийшли не задля солоного мигдалю. Ліля має слушність. Та й гості не позбавлені гумору. Тільки коли заходить задалеко, наприклад, коли маленька Беатриса, яка, зрозуміла річ, знудилася від розваг дорослих людей, розкришує гаванську сигару гостеві, що якраз захоплюється Лілею, тоді настає пора втрутитися й сліпому Ґантенбайнові:

— Облиш!

Звичайно, гість, якому йдеться не про свою дитину, а тільки про сигару, має більше гумору, ніж Ґантенбайн, але все-таки, як з’ясовує гість, то була його остання гаванська сигара і він не зразу годен пригадати, про що, власне, точилася розмова. Пауза. Ну, то про що ми говорили? Ліля відмовчується, ображена як мати, і поглядом утішає дитину, що, зрештою, тільки дитина...

— А татусь недобрий.

Що ж, трапляється.

— Я хочу іншого татуся.

От уже це, навіть на думку Ділі, зайшло задалеко, хоча саме завдяки цим словам гості зберігають свій гумор. Тепер уже Ліля вичитує дитині й навіть погрожує покаранням. Беатрисі не слід такого казати. Тобто про своє бажання мати іншого татуся. За це їй не дають десерту. В цьому пункті Ліля дуже сувора. Гантенбайн мовчки чистить собі банан, а дитина ще ніколи не відчувала такої кривди: можливо, цей чоловік, що навпомацки чистить банан, справді не її татусь... Хай там як: телебачення, про нього точилася розмова, телебачення як інструмент індустрії свідомості і взагалі мистецтво за технічної доби, передусім телебачення, тут кожен може щось сказати, за винятком Ґантенбайна, що заткнув собі рота бананом.

Я уявляю собі: