Той, хто так бачить, — Свобода.
Я стою коло леєра, сунувши руки в кишені штанів, поки кидають швартови, мабуть, я останній на палубі, всі тиснуться до виходу, лихоманка приїзду, холодний ранок,
Невже я Свобода?
Випробування для Ґантенбайна не мають кінця-краю, я чалапаю по воді, сам у квартирі, вода віддзеркалюється і хлюпоче, біжать хвильки від кожного кроку, бовть, бовть, вода в усьому нашому довгому коридорі, я чую, й тут не зарадять ніякі окуляри сліпого, хоч куди я піду, вода хлюпоче і бовкає, у вітальні теж, вода від кімнати до кімнати, відображує освітлені вікна, літепла... Ліля не вперше, гарячково намагаючись устигнути, забула закрити воду в душі, але Гантенбайн уперше не помітив цього вчасно... Отже, я чалапаю у воді, а Ліля тим часом стоїть на сцені. Розумієте, вона думала про свій текст. Стисну задля неї кулаки. Або краще закрию воду. Цю процедуру Ґантенбайнові доводиться робити дедалі частіше. Ніколи й слова не кажучи. Але цього разу Гантенбайн прийшов запізно. Цього разу Ліля помітить, хто їй вимкнув душ, і я викажу себе. Що діяти? В плащі й капелюсі, сам, я стою безпорадно в залитій водою квартирі. А все тому, що Гантенбайн, щоб дотримуватися своєї ролі, ніколи й слова не сказав. Чи, може, треба лишити воду, нехай тече собі далі, й сісти в крісло-качалку і задерти ноги на столик, щоб була більша вірогідність, що Гантенбайн, той сліпий, не помітив потопу? Дорогий розв’язок: паркет поздимається. Ліля повернеться додому аж опівночі, а доти вже прибіжать пожильці знизу. Чи, може, Гантебайнові просто піти куди-небудь? Вище балконного порога вода не підніметься. Здається, немає ніякого іншого розв’язку, як знову відкрити воду й лишити, щоб душ наполовину бив на підлогу, а потім вийти з квартири. Але здійснити цей захід мені не дає притаманний йому педагогічний момент. Потім, уже готуючись вийти, я бачу, як вода примхливим язиком повільно, але впевнено підступає до книжок і платівок, які, щоправда, не повинні стояти на підлозі, але Ліля тримає їх там, і я не можу не зважати на своє серце, тож рятую книжки і платівки, її шовкові панчохи та штори, що от-от уже мали вбирати воду. Невже сліпий може поводитись отак? Закритий кран у ванні ще можна пояснити: адже й Гантенбайн відчуває, як йому намокли ноги, й чує, де дзюркоче вода. А як пояснити порятунок книжок і платівок? Отже, я тільки стою, поклавши книжки і платівки в безпечне місце, стою босоніж, збагнувши, що і я повинен прибирати воду, щоб вона не виказала мене, і то негайно, щоб підлога по-справжньому висохла, поки повернеться Ліля. Прокльони не допоможуть, потрібний лише махровий рушник, я обережно, щоб не підняти хвиль, тобто й не поширити невеличкий потоп, кладу його на паркет, він убирає воду, а потім викручую у ванні, щоразу чверть літра, не більше, і отак там і там, босоніж, і знову там, попервах не видно ніякого результату, вода й далі віддзеркалює і хлюпоче. Ще півгодини, і діло зроблене. Я закурив першу сигарету, поглянув на годинника: Ліля тепер у третьому акті. Я стиснув за неї кулаки. А килими? Про них я в паніці не подумав, про мокрісінькі килими, і я вкрився холодним потом. Нема куди дітися, нехай навіть тільки з люті на Ґантенбайна, я стаю навколішки і згортаю килими, аж поки мені судомить руки, потім мну їх. А Пач гасає та тішиться: я бачу лише каламутну воду, яку вичавлюю з килима, й не бачу його лап по всій квартирі, поки що не бачу. За годину я впорався і з килимами. Звичайно, вони не сухі, але решту я лишаю протягам і відчиняю навстіж усі вікна. Потім пиво. До півночі ще година! Трохи виснажений, сідаю в крісло-качалку й запитую себе, чи слушна в принципі моя поведінка. Та нема коли думати: я помічаю брудні лапи, що їх полишив Пач в усій квартирі, й ця обставина вимагає від мене другого раунду біганини з махровим рушником, потім я мию ванну. На щастя, Ліля не приходить обіцяної години, тож килими мають час; вона, безперечно, зустріла кого-небудь, хто по заслугах ушановує її, і так, сподіваюся, мине години три. Тепер північ, я мацаю килим. Можна ще сподіватися, що вона піде до Зібенгаґена, і тоді це протягнеться до четвертої години. Килими, щоправда, не висохнуть, але я одразу візьму Лілю на руки, щоб їй ноги не торкнулися підлоги. Вона запитає, що я робив цілий вечір.
— Ет, — відповім я, — працював.
Вона зрадіє.
А я засміюся.
Але наступного ранку я бачу, що паркет (я аж тепер подумав про нього!) посірів, побілів і вкрився плямами, і вже не знаю, як Ґантенбайн пояснить цю обставину... Я знову безпорадний. Паркет викаже мене. Не зарадить нічого. Тільки одне: я знов одягаю краватку, спершу чисту сорочку, а потім краватку, далі відкриваю воду в душі, і то так, щоб вода сіялася й поза ванну, знову кладу на підлогу книжки і платівки, бо ж уже почався потоп, а потім беру піджак, чорний ціпок і йду собі геть.
Ну, а далі?
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги / Драматургия