Читаем Нехай мене звуть Ґантенбайн полностью

Вони танцюють, дама, що могла б бути Лілею, — з молодим інженером. Її обличчя над його плечем — я б даремно намагався зобразити цю сцену: досить глянути, як опущені її вії, як вони зблизька або здалеку обмінюються поглядами, досить побачити руку, що, як дивитися в профіль, пестить їй коси за вушком, а потім знову — її сміх анфас, кружляння, зміну світла, перехід від сміху до мовчання; однієї зморшки на її чолі досить, щоб усі додаткові слова, які я позбирав, просто відпали від її обличчя...

Я йду спати.

Останній пополудень:

Я прочитав свою книжечку, а більше взагалі нічого не робив за ці останні короткі та довгі дні; навряд чи розмовляв із ким-небудь, немає ніяких асоціацій, пов’язаних зі мною, ніяких пригод, ніяких планів; я з’ясував, що півдня я ні про кого не думав, навіть про себе, й насолоджуюся тим, що поклав ноги на завжди тремкий фальшборт, але тепер не читаю, а втім, і не сплю, навіть бачу молоду дружину, що шукає свого інженера; чи бачив я його, атож, у басейні, але тепер його там немає; я не припускаю, що вони шугнули обоє через борт, можливо, оглядають машинний відділ, таж він інженер, а корабель — це лабіринт...

Останній вечір:

Вона не прийшла до столу.

Я докладно й дедалі докладніше (власне, щоб не увиразнити тишею відсутність нашої сусідки за столом, а ще й тому, що юна дружина інженера затято, немов скам’янівши, мовчить) розмовляю — немов ця розмова пов’язана з моїми інтересами — з молодим інженером, що не шугнув за борт, і то якраз про тремкий фальшборт, проблему вібрації, що її, як я припускаю, ми ще досі не розв’язали...

Опівночі на палубі, зорі, вітер.

Я розмовляю з одним американським пастором, походжаючи від корми до носа і від носа до корми, проминаю її чорну тріпотливу сукню й киваю головою, коли вони обоє відчули, що на палубі їх упізнали...

Останній ранок:

На борт піднімається лоцман, гучномовець звертається до всіх пасажирів трьома мовами й таке подібне, метушня в коридорі, люди сновигають, наче мурахи в розбитому мурашнику, пасажири в плащах, стоси валіз, персонал, скатертини вже зібрано, чайові поділено, американські офіцери зненацька вже сидять у залі й неприязно-об’єктивно перевіряють паспорти, ба більше, ніж просто паспорти, навіть рентгенівські знімки, довідки про щеплення й т. ін, це тягнеться довго, всі пасажири помолилися востаннє, клунок скатертин у коридорі... Я думаю: слід сподіватися, її валіза і сумочка спаковані, можливо, вона сидить тепер у своїй каюті й зачісується, перш ніж знову обв’яжеться синьою хусткою. (Ось чим я переймаюся, коли з паспортом і довідкою про щеплення стою в черзі й радію, що цього разу мені ні про кого не треба дбати...)

Вона могла б бути Лілею.

Я вже не бачив її.

Ліля зовні:

Її обличчя в дзеркалі, коли вона, схиливши голову, розчісує коси, і її потилиця й голе вушко, коли переставила дзеркало, а тепер, коли піднімає голову, розпущені коси, що спадають униз, розпущені коси, немов водоспад, вона струшує головою, поправляючи їх, чує гучномовець у коридорі й провела пальцями обох рук по вилицях і скронях, потім униз, заправивши сухе волосся за теплі вушка, крем на пальцях, вона відчуває свою чутливу шкіру, м’які й податливі щоки, потім підборіддя, потім знов угору до скронь, де вже твердо, потім до крутого й ніжного носика, до його спинки та ніздрів, змащує шкіру і бачить удалині понад недалекою водою берег, мабуть, острів Фаєр-Айленд, а потім знову своє обличчя в дзеркалі, й зупиняється: таж не можна дивитися собі одразу в обидва ока; зупинилася перед своїм поглядом, що лишився далеко за дзеркалом, все інше теж лишилося за дзеркалом, чоло і бліді вуста, вії, які вона розгладила, час іде, шкіра під очима полискувала, прозора, мов шовковий папір, лискуча, втомлена, синювато-коричнева, як мокре осеневе листя, вона напудрилася, час минав, потім зачесалася, берег, поки вона чесала коси, наблизився, шпилька в губах, плаский берег із деревами і пакгаузами, що проминають в ілюмінаторі, опускається і піднімається буй, вона зачісується далі, гучномовець у коридорі просить «уже не...», вона забирає шпильку з вуст і підмальовує губи, відкопиливши їх понад білим периметром зубів, м’які, повні, оксамитово-сильні губи, вона напружує, роздимає або стискає їх, щоб намалювати лінію, тоненьку лінію між шкірою обличчя і вустами, вона нахиляється до дзеркала, щоб бачити краще, вуста, вологі, наче м’якуш розламаного абрикоса, потім накочує губи одна на одну, щоб краще розподілити помаду, й закручує помадну паличку, погляд на вуста в дзеркалі, розтуляє їх, але мовчить, ще є час, гуркочуть якірні ланцюги, пора одягати синю хустку, раптом надворі вітер, корабель, здається, вже не рухається, гуркочуть якірні ланцюги, вона не забуває, що сама, й оглядає своє тіло в дзеркалі, озирає своє тіло зовні, як чоловік, але не думає про нього, накриваючи зачесані коси синьок? хусткою, її тіло вже забуло його, зав’язує хустку під підборіддям, готова за чверть години зійти на пірс, де її зустрінуть, ні про що не здогадуючись, руки, очі та поцілунки...

Невже це справді так?

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих комедий
12 великих комедий

В книге «12 великих комедий» представлены самые знаменитые и смешные произведения величайших классиков мировой драматургии. Эти пьесы до сих пор не сходят со сцен ведущих мировых театров, им посвящено множество подражаний и пародий, а строчки из них стали крылатыми. Комедии, включенные в состав книги, не ограничены какой-то одной темой. Они позволяют посмеяться над авантюрными похождениями и любовным безрассудством, чрезмерной скупостью и расточительством, нелепым умничаньем и закостенелым невежеством, над разнообразными беспутными и несуразными эпизодами человеческой жизни и, конечно, над самим собой…

Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше

Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги / Драматургия