Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ліля, незважаючи на потоп, не могла повірити, що вона забула закрити душ. Це могла бути тільки моя провина. Щоб отаке з душем більше ніколи не повторилося, наказала вона. Ґантенбайн не міг суперечити.

Невже Ґантенбайн дурень?

Ґантенбайн як батько:

Старша медсестра, підвівши його до білого ліжечка, з одного боку, не розуміла, навіщо це сліпому, а з другого — захоплено думала, що батько ніколи не впізнає своєї дитини, ніколи й нізащо, і коли вона, поставивши сувору умову, що не можна ані обмацувати немовля, ані навіть цілувати його, нарешті підняла біле запинало, Ґантенбайнові не треба було й прикидатися: він і справді не побачив нічого унікального. Знаменна мить — безперечно, але не для очей. Історична мить. А що він побачив? Немовля. А того, що розповіла сестра під час оглядин, Ґантенбайн не бачив. Немовля, як і тисячі інших. Як і слід сподіватися, чогось іншого годі було сподіватися. Він мовчав; Ґантенбайнові й не треба прикидатися, перша зустріч пройшла чудово. Він радіє, що Ліля зрозуміла. А от кричала моторошно. Тепер ось лежить, бліда, коси позлипались, але усміхається, і Ґантенбайн тримає її вологу руку.

Народилася дівчинка.

Згодом, сам, спершу на вулиці з чорним ціпком, яким постукував, та в супроводі Пача, що нічого не знав про подію, а потім у громадському парку, де Ґантенбайн сів на лаву, він відчув першу батьківську тривогу: немовля, поки його митимуть, важитимуть і сповиватимуть, можуть сплутати з іншим немовлям. Він сам, як відомо, не міг бачити. Охоплений неспокоєм, він знову повернувся до лікарні. Щоб побачити немовля. Його годі було відмовити, він не зважав на розпорядок, він повинен бачити немовля, і, оскільки про таке бажання вкрай рідко чують від людини з жовтою нарукавною пов’язкою сліпого, йому не змогли відмовити. Ліля спала. Отож довелося йти навшпиньки. А старша сестра, побачивши, як добродій Ґантенбайн, сліпий батько, принаймні десять хвилин стояв перед білим ліжечком, щиро зворушилася. Звичайно, він не запитував, чи це справді його дитина, бо таке запитання неправильно зрозуміли б. У коридорі, де тими немовлятами аж кишіло, старша сестра повела його за руку, він і справді почувався сліпим. Як ще ніколи в житті. Тривога аж ніяк не розвіялася, коли Ґантенбайн у супроводі Пача знову пішов по вулиці, а невдовзі зайшов до бару випити вишнівки. Щоб отямитись. А тяма полягала в тому, що він просто вірив: зараз він зайде до друкарні, знявши, звичайно, спершу окуляри для сліпих і жовту нарукавну пов’язку, бо йому не байдуже, яким шрифтом і яка друкарня, і тому він неодмінно хоче бачити кліше, перш ніж дозволить опублікувати радісне оголошення:

«БЕАТРИСА...»

Гарне ім’я...

Беатриса Ґантенбайн, як її колись називатимуть, звучить не так гарно, але цього вже не зміниш, такого не вибирають; батько завжди один, хоч як би він називався.

Я уявляю собі:

Дехто, прочитавши радісне оголошення, не мав найменшого сумніву, що це справді дитина Гантенбайна, інші запитували себе, але, розумієте, не говорили про це. Зрештою, їх це не обходить. Вони шанували Ділю, любили Гантенбайна, бажали щастя їм обом, тож квітів не бракувало. Гантенбайна запевнили, яка схожа на нього дівчинка. Він, звичайно, не бачив. «Як викапана!» — захоплювався кожен, і Ліля раділа, коли люди, стоячи перед дитячою колискою, казали ці слова, щоб сказати бодай що-небудь; вона теж так думала...

Я уявляю собі:

Гантенбайн, коли вже збігло багато часу, тепер, тримаючись за руки, ходить гуляти з дівчинкою, й ніхто не знає, хто кого веде (головне, що вони ні разу не потрапили під колеса): дитина, що йде зі сліпим батьком, чи Ґантенбайн, що веде Лілину дитину або ж дає їй вести себе; в зоопарку Гантенбайн купує дівчинці морозиво й показує незграбного ведмедя, що передніми лапами жебрає, а на задніх танцює, аж поки йому кинуть ріпу, і Ґантенбайн, сліпий, кидає найвправніше (як і належить татусеві)...

Я уявляю собі:

Тривога, що дитина коли-небудь збагне, що він прикидається сліпим, і остаточно викриє його перед якоюсь зацікавленою дорослою особою, зростатиме разом із Беатрисою...

Як довго вірить дитина?

Колись у колі моїх друзів я знав дитину, якої не можна було посадити на коліна дорослого, щоб вона не схопила одразу окуляри і не жбурнула їх на підлогу, то була манія, якій засторогами і навіть покараннями можна було дати раду не більшою мірою, ніж гумором; дитина, тоді чотирирічна, ще майже не говорила; посеред цікавої розповіді, яку начебто пильно слухала, вона знову хапала окуляри, і то не на те, щоб привласнити, а просто жбурляла вниз.

Я уявляю собі: