Нехай мене звуть Ґантенбайн

Спершу без слів, вочевидь опанувавши себе після того, як розбив склянку від віскі об стіну, побілівши від збудження й навіть сам до ладу не знаючи, чого він, власне, хоче, Ґантенбайн лише знає, що було б краще мовчати, але скалки — це скалки, тут уже нічого не зміниш, навіть коли він мовчить, Ґантенбайн перебуває у стані, що справді перелякав бідолашну Лілю, він без окулярів (хоча знімав їх тільки під час обіймів і коли плавав), тремтить від каяття, що він тепер (власне, навіщо?) виказав свою таємницю; він не сліпий, каже він, з окулярами в руці походжаючи по кімнаті, о ні, не сліпий, сміється він, не дивлячись на Лілю, сліпу від люті, а він тим часом хрипко викрикує й розповідає, що рік у рік і день у день він бачив геть усе, так, бачив, байдуже, вірить Ліля чи ні, він не сліпий, кричить він так, що чують усі сусіди, і аж піниться з люті, що Ліля, почувши його одкровення, не падає на підлогу, а тільки збирає скалки, поки Ґантенбайн, показуючи, що він не сліпий, мовчки перекидає копняком стільця, а потім знову каже, що він усе бачив, геть усе, і її мовчання не заспокоює його, він дивиться на стіл, який бачив віддавна, й поводиться так, наче не він прикидався ці всі роки, а вона, Ліля; хапає її і шарпає, аж поки вона заплакала; він позбувся глузду, атож, він і сам бачить, що позбувся глузду, стілець валяється на підлозі, так, він бачить його, і не зараджує навіть те, що Ґантенбайн сам ставить його на місце, сказаного не повернеш, Ліля ридає, ніби він її ошукав, її перлове намисто теж розірване, о ні, він не сліпий, каже він і прагне заспокоїти себе сигаретою, але це триває недовго, він не скурив навіть половини, потім знову б’є, нехай навіть тільки словами, ірже, мов кінь, що поковзнувся і злякався за себе...

Що далі?

Якщо для Лілі, по тому, як він заспокоївся й вибачився за перлове намисто, власне, нічого не змінилося, бо він для неї внаслідок свого признання не став ані сліпіший, ані менш сліпий, ніж той, яким вона знала його, для Ґантенбайна, якщо він уже не вдаватиме сліпого, справді почалося нове життя...

Я уявляю собі: