Поки що все гаразд.
Телеграма наступного ранку не дивує мене. Поштамт, не здогадуючись, диктує її по телефону. Я записую:
«ПРИЇЖДЖАЮ ЗАВТРА АЙНГОРН».
Я дякую поштамтові. Ліля спить, і якщо вона ще сьогодні хоче до Уругваю, то їй пора пакуватися, тобто слід розбудити її. Можливо, треба почекати, поки я буду розкутіший, а можливо, я вже ніколи не буду такий розкутий, як тепер. Якийсь час я снідаю й далі, а потім одягаюся й не забуваю краватки. Можливо, телеграму доставили ще вчора, поки ми слухали Брамса, а це означало б: завтра — це сьогодні. Ліля каже, що я божевільний, атож, геть божевільний, і обурюється, ніби я сам дав ту телеграму. Та ні, я так не думаю, заперечує вона, але казати легко. Я подаю їй халат. Чи, може, Ліля сподівається, що я стану перед Айнгорном і скажу, що з Лілею немає змоги розмовляти? А вона цього й чекає, справді. А чи не буде Айнгорн сміятися? Ліля вважає, що я банальний, коли кажу «Айнгорн», а не «хлопець». І мови не може бути, запевняє вона, ніякої мови про те, що вони вже домовилися про щось! Ліля здивована ще більше, ніж я, що він прикипає очима до її погляду, й каже мені чітко й виразно те, чого не спромоглася сказати Айнгорнові: вона не має ніякого бажання бачитися з ним ще раз. А якщо він уже в дорозі? Ліля просто не може пояснити, де він узагалі взяв її адресу. Нашу адресу. Я, звичайно, запитую себе, як я ставитимусь до Айнгорна, і тепер уже я безумець, бо Ліля мала пов’язане з поглядом переживання, яке він сприйняв серйозно. Я ще й досі тримаю її халат. Але Ліля не хоче, щоб він приходив сюди, про це й мови немає! Я не розумію, чому вона тепер дорікає мені. Вона хоче негайно послати телеграму. Ти маєш його адресу, запитую я спокійно, поки вона порпається у своїй сумці. Має. Слава Богу. Її перший варіант: «ВИЇХАЛА». Коли вона одразу запитала мене, чи, по-моєму, він годиться, я був змушений признатися, що мене, якби я був Айнгорном, він не переконав би. А вона не цурається брехні! Я збентежився, ба навіть був приголомшений, що між Лілею і тим Айнгорном вочевидь уже існує певна близькість, яка змушує до брехні. Другий варіант: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Але й звідси не випливає, чи Айнгорн і Ліля вже звертаються одне до одного на «ти», а коли запитали моєї думки, мені його візит аж ніяк не видався неможливим, — навпаки, закономірним. Таж Ліля не хоче його бачити! Навряд чи він здогадається про це, думаю я, коли прочитає: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Чому «на жаль»? Звідси він виснує, що в Лілі малодушний чоловік. Отже: «ВІЗИТ НЕМОЖЛИВИЙ». Ліля справді не хоче його бачити, гаразд, а от я хотів би побачити його. Я ще ніколи не бачив Айнгорна. Третій варіант: «Я ОДРУЖЕНА». Таке повідомлення аж ніяк не заскочить його зненацька. Чому я все так ускладнюю для Лілі? Можливо, було б добре, якби вони обоє обняли одне одного, перш ніж податися до Парагваю чи Уругваю. Цього я не сказав, ні, я одразу й засоромився, що думаю про таке. Якщо Ліля зрештою не вдягне свого халата, думав я, вона застудиться. Отже: «БУДЬ ЛАСКА НІ БУДЬ ЛАСКА». Чітка відповідь. Чи я тепер задоволений? Наче від цього щось залежить. Він буде задоволений. Ну й крику було! Я погодився, звісно, я нічого не маю проти пафосу, де його ще можна відчути. Це така телеграма, яку не кожен двадцятиоднорічний юнак заткне за дзеркало. Коли мене знову запитали, я вже думав про Донну Проезу, яку колись грала Ліля, а передусім про те, як слід поводитись, якщо Айнгорн усе-таки приїде. Взагалі його звуть не Айнгорн! Ліля вважає, ніби я влаштовую сцену. Але ж я б хотів лише знати, до чого мені готуватися. Здається, навіть мені самому важко дібрати слушне слово. Я навіть не знаю, що сталося. Я тільки бачу, як бентежиться зріла жінка. Я сную здогади. Якісь дурниці чи доля? Як на мене, слід бути готовим до всього, і тому я завмираю, коли Ліля підводиться й мовчки (гнівається на мене!) йде до телефону продиктувати телеграму. Тож який там варіант? Але Ліля зачиняє двері, я нічого не чую, стою і курю...
Отака була сцена.
Ґантенбайн, відколи вже не грає сліпого, неможливий. Я завдаю собі клопоту... Увечері, в четвер, точиться розважлива і щира розмова, наче про якусь давню справу, про яку не варто й говорити, навіть із гумором, який не ображає; до цього ще й п’ють вино, хоч і небагато, зате особливу пляшку, і не ставлять ніякої платівки, а заговорили раптом відверто про минуле, про яке ще ніколи не говорено; Ґантенбайн і Ліля близькі між собою так, як уже давно не були близькими.
Поки що все напрочуд добре.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги / Драматургия