Нестерпна легкість буття

Сабіна теж розглянулася по кімнаті, а він знову поліз навкарачки під стіл. — Нема ніде твоєї шкарпетки,— сказала Сабіна. — Мабуть, ти прийшов без неї.

— Як би я міг прийти без шкарпетки! — закричав Томаш, дивлячись на годинника. — Не міг же я прийти в одній шкарпетці!

— Це не виключено. Останнім часом ти дуже неуважний. Завжди кудись поспішаєш, дивишся на годинника, тож не дивно, що забув про шкарпетку. Він уже ладен був узути черевика босоніж.

— Надворі холодно,— сказала Сабіна. — Я позичу тобі свою панчоху. Вона подала йому білу модну панчоху, плетену великими петлями. Томаш чудово розумів — то помста за те, що дивився на годинника під час любощів. Поза всяким сумнівом, це вона сховала шкарпетку. Було справді холодно, тож йому нічого не лишалося, як підкоритись. Додому йшов, маючи на одній нозі шкарпетку, а на другій над кісточкою скрутив валиком білу дамську панчоху. Ситуація була безвихідна: в очах своїх любасок він був затаврований коханням до Терези, а в очах Терези — ганебними походеньками.11

Аби полегшити її страждання, Томаш одружився з Терезою (нарешті вони відмовились од винайнятої кімнати, в якій вона вже давно не жила) і дістав їй цуценятко.

Воно народилося в суки породи сенбернар, що належала колезі Томаша. Батьком цуценят був сусідів пес-вовкодав. Малих покручів ніхто не хотів, а колезі шкода було їх убивати.

Вибираючи цуценятко, Томаш знав, що решта приречені на загибель. Він сам собі видавався президентом держави, який стоїть перед чотирма засудженими до страти, а може помилувати лиш одного. Нарешті Томаш обрав сучечку, статурою схожу на татуся-вовкодава, а головою — на маму. Тереза вдома взяла собачатко, притулила його до грудей, а воно тут же напудило їй на блузку.

Потім удвох шукали для нього кличку. Томаш хотів, щоб і з імені було ясно, що тваринка належить Терезі, й згадав про книжку, яку вона тримала під пахвою, коли несподівано приїхала до Праги. Він запропонував назвати цуценя Толстой.

— Не може бути Толстим,— заперечила Тереза,— бо це дівчинка. Вона може бути Анна Кареніна.

— Ні, вона не може бути Анною Кареніною, бо такої кумедної мордочки не має жодна жінка,— сказав Томаш. — Це швидше Каренін. Саме таким я собі його уявляв.

— Але чи не вплине це на її сексуальність, коли ми кликатимемо її Каренін?

— Можливо, сучка,— сказав Томаш,— до якої господиня постійно звертатиметься як до пса, й справді стане лесбіянкою.

Томашеве передбачення несподівано справдилося. Хоча зазвичай сучки більше прив’язуються до господаря, аніж до господині, з Кареніним вийшло навпаки. Каренін вирішив закохатися в Терезу, й Томаш за це був йому вдячний. Він гладив його по голові й приказував: «Добре, Кареніне. Саме цього я хотів від тебе. Раз мене їй мало, ти мусиш мені допомогти».

Але навіть з допомогою Кареніна не пощастило додати Терезі щастя. Томаш збагнув це днів за десять після того, як його країну окупували російські танки. Був серпень 1968 року, з Цюріха щодня телефонував директор однієї тамтешньої клініки, з яким Томаш заприятелював на міжнародній конференції. Швейцарець боявся за Томаша й кликав його до себе.12

Якщо Томаш майже без вагання відхилив цю пропозицію, то зробив це заради Терези. Йому здавалося, що вона не хоче виїжджати. Зрештою, перших сім днів окупації Тереза перебувала в якомусь екстазі, ввесь час була на вулиці з фотоапаратом, роздавала знімки закордонним журналістам, які буквально виривали їх із рук. Одного разу, коли вона поводилася вже надто зухвало,— фотографувала зблизька офіцера, який цілився револьвером у пражан,— її заарештували й протримали цілу ніч у російській комендатурі. Погрожували розстріляти, та тільки-но випустили, Тереза знову пішла на вулицю й знову фотографувала.

І Томаш дуже здивувався, коли на десятий день окупації вона сказала: — Чому ти, власне, не хочеш виїхати до Швейцарії?

— А чого б я мав туди їхати?

— Тут вони можуть звести з тобою порахунки.

— Порахунки вони можуть звести з кожним,— махнувши рукою, сказав Томаш. — Краще скажи мені: ти б могла жити за кордоном? — А що хіба?

— Я бачив, як ти важила життям заради своєї країни. Як же зможеш тепер покинути її?

— Відтоді все змінилося,— сказала Тереза.

І справді: загальна ейфорія тривала тільки перших сім днів окупації. Члени уряду були заарештовані росіянами, мов злочинці, ніхто не знав, де вони, всі потерпали за їхнє життя, й зненависть до росіян паморочила людям голови, як алкоголь. Це був хмільний тріумф зненависті. Міста рясніли тисячами вручну мальованих плакатів з нищівними написами, епіграмами, карикатурами на Брежнєва та його вояків, над якими всі потішались, мов над збіговищем балаганних простаків. Але жоден тріумф не може тривати вічно. Росіяни примусили заарештованих державних діячів підписати в Москві якусь угоду. Дубчек повернувся до Праги й виступив по радіо. Його так приголомшило шестиденне ув’язнення, що він не міг говорити, затинався, ледве переводив дух, раз у раз робив довжелезні паузи.