Ніби ми злодії

Александр: То робіть, як кажу, — і до цього не дійде.

ДЖЕЙМС: Ви обидва потрапите до пекла.

Александр: Еге ж, саме туди.

Я: Прямісінько туди.

Александр: Хай з цього приводу населення острова танцює, запалює святкові вогні і тішиться, як хоче. Ідіть уже.

І ми слухняно пішли.

Двері прочинилися, і нам назустріч виплеснулася гамірна хвиля. У Замку юрмилися люди, хтось пив, хтось танцював, мерехтіло святкове вбрання. (Хлопці не надто відрізнялися від себе звичайних, хіба що трохи краще вдяглися й зачесалися, але дівчат було не впізнати. Впала ніч, а разом із нею нею з’явилися куці обтислі сукенки, чорна туш, лискуча помада, які перетворили звичайнісіньких дівчат на ковен чарівних нічних створінь.) Нас накрило хвилею вітального ґвалту, потягнулися чиїсь руки, вхопили за одяг і, безпорадних, затягли всередину.

У ванній внизу туманіли два кеги, щільно обкладені льодом і пляшками з водою. Стоси пластянок височіли на кухонному столі, пляшки дешевого рому, горілки й віскі були, наче кеглі, складені пірамідою на плиті (придбано все це було переважно коштом захмарних кишенькових, які щомісяця отримувала від своїх Мередіт, наш внесок був значно скромнішим). Питво кращої якості було сховане в Александровій кімнаті. Коли ми прийшли, Філіппа крадькома вшилася нагору й повернулася зі скотчем із содовою для нас усіх. Негайно після цього Джеймс із Александром десь поділися, їх просто поглинула юрба. У кухні зібралися майже всі студенти театрального, вони говорили й сміялися вдвічі голосніше, ніж слід було, і досі даючи виставу, а за ними спостерігали не такі зухвалі глядачі з образотворчого, філологічного й філософського факультетів. Вокалісти й інструменталісти, яким конче кортіло розкритикувати наш вибір музичного супроводу, і танцюристи, які прагнули повимахуватися власними вміннями, тусили у вітальні. Там було напівтемно, тож вони або лише приблизно уявляли собі, з ким саме танцюють, або взагалі плювати на це хотіли.

Від гуркоту музики здригалися навіть дошки підлоги, кожна басова нота скидалася на землетрус у мініатюрі чи на кроки динозавра, що повільно наближався. Поверхня рідини в моїй пластянці йшла брижами й коливалася, поки Філіппа не вкинула до неї цілу жменю льоду.

— Дякую, — сказав я. Обличчя Філіппи здавалося відстороненим і неуважним. — Ти як?

— Нормально, — відповіла вона з якоюсь зболеною посмішкою. — Синець здоровезний, але там, де його ніхто не побачить.

— Ти дуже вродлива, як на мене, — промовив я ніяково.

Філіппа була вбрана в щось коротке й синє, і цей одяг підкреслював її довгі ноги. На щастя, вона не перестаралася з макіяжем і виглядала майже по-людському.

— Іноді навіть зі мною таке трапляється, — озвалася вона, зітхнувши й дозволяючи собі розслабитися. — Де ви були?

— Надворі. Александр скрутив тобі косячок, якщо надумаєш.

— Боже, благослови цього покидька-гедоніста. Де він, до речі?

— На танцполі, — відповів я. — Полює на першокурсників, яким ще невтямки, що всі вони геї.

— Де ж йому ще бути... — зітхнула Філіппа й вийшла з кухні, спритно прошмигнувши між спраглу коктейлів юрбу біля столу. Напоїв стрімко меншало.

Я зробив великий ковток скотчу із содовою, замислившись про те, скільки триватиме монтажний перехід між треками. Колін і ще кілька третьокурсників зупинилися дорогою на під’їзну алею — саме там народ курив, теревенив і чекав, поки вщухне гудіння в барабанних перетинках, — щоб привітати мене з прем’єрою. Я подякував, і вони рушили до виходу. Колін на мить затримався на порозі. Я схилився до нього, щоб почути, що саме він каже.

— Перша сцена третьої дії сьогодні взагалі пустилася берега, — промовив він. — Усе гаразд?

— Та наче так, — озвався я. — Піп трохи дісталося, але вона в нас міцний горішок. Ти Річарда не бачив?

— Він нагорі, налигується віскі, наче лише завдяки цьому й живий.

Ми ззирнулися, почасти зневажливо, почасти стривожено, адже обоє аж надто добре пам’ятали, що сталося, коли минулого разу Річард хильнув зайвого.

— А де Мередіт? — спитав я, розмірковуючи, чи не спричинилася вона якимось чином до паскудного Річардового настрою, а чи провина лежить виключно на нас із Александром і Джеймсом.

— У саду, спілкується з почтом, — відповів Колін. — Вона там гірлянди порозвішувала. Либонь, переймається, щоб ніхто не зірвав.

— Слушно.

Він вишкірився. (Спершу ми вважали його схожим на Річарда, але це порівняння не прижилося. Він грав ті самі бундючно-пафосні ролі, але поза сценою його зухвалість радше зворушувала, ніж бісила.)

— Підемо на перекур? — спитав він.

— Я вже, але можеш пошукати на подвір’ї Піп.

— Чудово, — кивнув він і пішов слідом за своїми друзями. Я роззирнувся, міркуючи, куди це подівся Джеймс.