Ніби ми злодії

Поки я гримувався, одягався й робив вокальні вправи для розігріву голосу, час минав повільно. Разом із Джеймсом, Александром, Рен і Філіппою ми притулилися до стіни за задником, приклали долоні до діафрагми й заходилися на-виспів декламувати: «Волайте! Вийте! Люди із каміння!».[57] Коли вигулькнув першокурснику навушнику з мікрофоном і повідомив, що в нас п’ять хвилин до виходу на сцену, моя власна уповільнена зйомка зупинилася і все стрімко помчало вперед, наче в прискореній перемотці.

Другокурсники полишали гримувальні й займали свої місця за кулісами, нашвидкуруч застібаючи сорочки й манжети, стрибали коридором, намагаючись на ходу зашнурувати черевики, філіппа затягла мене до жіночої гримувальні та накинулася на мене з гребінцем і тюбиком гелю для волосся. Тим часом увімкнулися прожектори, а з тріскотливих динаміків за сценою вже доносилися перші репліки вистави.

ФЛАВІЙ: Розходьтеся, нероби, по домівках!

Яке сьогодні свято?[58]

Філіппа легенько плеснула мене по чолу.

— Олівере, агов!

— Та що таке, хай йому?

— Усе готово, вимітайся... — вона дивилася на мене згори вниз, насупивши брови й упершись рукою в стегно. — Що це з тобою?

— Вибач, — пробурмотів я, вибираючись із крісла. — Дякую, Піп.

— Ти що, накурився?

— Ні.

— Брешеш?

— Так.

Філіппа підтиснула губи й похитала головою, але не стала далі читати нотацій. Я був не зовсім при собі, але й не сказати, що зовсім під кайфом, і вона, мабуть, розуміла, що винний у цьому Александр. Я вийшов із жіночої гримувальні і якийсь час тупцяв у коридорі, аж доки повз не промчав Річард, завваживши на мене не більше, ніж на колір стін. Я попростував за ним, тримаючись позаду десь на пів кроку, ступив у сліпуче світло софітів і якомога щиріше виголосив:

— Мовчіть! Говорить Цезар.

Перший та другий акти проминули, наче атмосферний фронт урагану. Гуркіт, спалахи, передчуття лиха, що наближається, — але і ми, і глядачі знали, що найгірше попереду. Коли на сцену вийшла Кальпурнія, я спостерігав за виставою з куліси. Схоже було на те, що Річард і Мередіт впоралися зі своїми негараздами чи то принаймні поставили їх на паузу до кінця вистави. Він був із нею різким, але не брутальним. Вона здавалася роздратованою, але його не провокувала. Я й оком змигнути не встиг, а Джеймс уже торсав мене за плече й шепотів:

— Гайда.

Третій акт відкривався підсвіченим багряним силуетом колонади на тлі задника — кровоточивий, небезпечний світанок. Річард стояв між двома центральними колонами, решта з нас оточила його колом, а Метелл Цімбр схилив коліна в Чаші, благаючи помилувати брата. Я був найближче й бачив, як смикається жилка в Річарда на щелепі. Александр, який із хижим, якимось котячим терпінням очікував на іншому боці кола, перехопив мій погляд і ледь відхилив полу піджака, демонструючи ніж для паперу, що був устромлений за пояс. (У загальну атмосферу вистави ножі для паперу вписувалися краще за кинджали, до того ж вони були такими самими небезпечними.)

РІЧАРД: Якби я був як ви, то поступився б.

Прислухався б, якби молити міг.

Та в рішеннях своїх я непохитний, Як та Полярна зірка в небесах.

В постійності немає рівних їй

Між безлічі зірок в небесній тверді.

Він роззирнувся, дивлячись на нас, його очі виклично блищали. Ми переступали з ноги на ногу, намацували свої вузькі клинки, але мовчали.

РІЧАРД: Усі вони палають, всі блищать,

Та лиш вона між ними непорушна.

Так і земля населена людьми,

А всі вони — це плоть, і кров, і розум.

Та серед них лиш одного я знаю,

Що непохитний у переконаннях,

Твердий, стійкий. І ця людина — я.

Його голос заповнював собою найвіддаленіші куточки зали, він був наче тріщина в земній корі, наче гомін і тремтіння, з якими починається землетрус. Праворуч від мене Філіппа ледь помітно підвела підборіддя.

Річард: Несхитність доведу я вам наочно:

Я вигнав Цімбра з Риму у заслання,

І я його назад не поверну.

Цінна почав був заперечувати, але я вже його не чув. Я прикипів очима до Джеймса й Александра. Вони дзеркально повторили рух один одного, напівповернувшись до зали так, щоб глядачі могли побачити, як відбивають світло клинки в них на поясах. Я облизнув нижню губу. Все це здавалося надто близьким, надто справжнім, наче я сидів у першому ряду кінотеатру. Я замружився, стиснув руків’я ножа, дослуховуючись, коли прозвучать ті п’ять фатальних слів, після яких я мав діяти.

РІЧАРД: Не вмолив мене і Брут.