Ніби ми злодії

Вологою травою ми попленталися до їдальні. О восьмій ранку в неділю вона була майже порожньою. Кілька викладачів та інших ранніх пташок тихо читали, перед ними стояли кухлі кави й тарілки зі сніданком. За одним столом улаштувалися кілька танцюристів у чорному спандексі, витягнувши довгі ноги. За іншим сиділа студентка-вокалістка, дихаючи парою над полумиском для пластівців, повним окропу, — схоже, намагалася пом’якшити вплив чогось, вельми схожого на важке похмілля, на свої голосові зв’язки. Біля віддаленої стіни, де були розташовані поштові скриньки, юрмився невеликий різномастий натовп.

— Як гадаєш, що це в них там? — поцікавився я.

Джеймс скривився.

— Та є в мене одна ідея...

Слідом за ним я підійшов ближче, і витріщаки розступилися без нарікань, пропускаючи нас, — можливо, через те, що ми були розпашілі й захекані, а може, й ні. Посеред стіни висіла довга коркова дошка для оголошень про події на території кампуса. Зазвичай вона була помережана флаєрами клубів і пропозиціями репетиторів, але зараз усе це затуляв величезний передвиборчий плакат Річарда, виконаний у монохромному червоному. Річард розлючено дивився на глядача, через глибокі чорні тіні його вродливі риси, здавалося, загострилися. Під бездоганним вузлом краватки, над дрібним текстом з інформацією про виставу йшов напис білими друкованими літерами.

ВСЕ Ж ТАКИ Я - ЦЕЗАР[46]

Ми з Джеймсом роздивлялися плакат так довго, що більшість із тих, хто підійшов дізнатися, що сталося, встигли вже задовольнити свою цікавість і розійтися.

— Ну що ж... — промовив Джсймс. — Це однозначно приверне увагу.

Я й досі не зводив очей із плаката, роздратований тим, що Джеймса він, схоже, не дуже й ушпигнув.

— Та ну його до дідька, — відгукнувся я. — Щось мені не вельми хочеться, щоб упродовж наступних двох тижнів він на мене лупив очі з кожної стіни, наче Старший Брат...

— Він, мов Колосе, тісним крокує світом,

А ми, малі, нікчемні чоловічки,

Снуємо нерішуче коло ніг, Шукаючи собі могил безславних.

Від нас самих залежить наша доля[47].

— І це теж до дідька.

— Слухай, у мене враження, буцімто я з Ллександром розмовляю.

— Даруй, але, на мою думку, шанси, що Річард відірве мені довбешку, зросли десь так відсотків на сто.

— Не забувай про це, коли Мередіт наступного разу на тебе вішатиметься.

— Усе було не зовсім так, — відповів я й негайно про це пожалкував.

— Пильнуй, Олівере, — сказав Джеймс із таким виразом обличчя, наче читав мої думки. — Ти надто довірливий. Зі мною вона теж таке утнула була, ще на першому курсі. Ми разом займалися на сценічному мовленні — ота дурна вправа з мугиканням. Пам’ятаєш?

— Стривай... що вона утнула?

— Вирішила, що хоче мене, і вважала, що я її теж, бо ж її хочуть усі без винятку. Коли я сказав «ні», передумала. Повелася так, ніби нічого не сталося, і накинула оком на Річарда.

— Що, серйозно?

Замість відповіді він, скривившись, промовисто глипнув на мене.

— Боже милий... — я відвів очі, роззирнувся, міркуючи над тим, які ж іще таємниці приховують відвідувачі їдальні. Як же рідко ми цікавимося переживаннями інших... — Але чому ти мені не розповів?

— Мені це не здавалося аж таким важливим.

Я згадав, як він накручував на палець локон Рен, і спитав:

— Коли ми вже зачепили цю тему — чи є щось іще таке, що мені треба знати?

— Ні. Чесно.

Якщо він щось і приховував, за виразом обличчя — спокійного, невимушеного — цього було не збагнути. Мабуть, Александр мав слушність, і ми з Джеймсом обоє були роззявами...

Я переступив з ноги на ногу. Мене сповнювало відчуття, ніби Річард за мною спостерігає, — афіша маячила на периферії зору незграбною червоною плямою. Я озирнувся, зітхнув, дивлячись на неї, і промовив:

— Наскільки я розумію, гарна новина в тому, що після вчорашньої сцени він уже не намагатиметься переламати тобі руки в третій дії.

— Вважаєш?

— А ти іншої думки?

Джеймс якось сумовито, неуважно похитав головою.

— Він для цього надто розумний.

— І що він, на твою думку, тепер робитиме?

— Зачаїться, але хіба що на кілька найближчих днів. Дочекається прем’єри. Не стане ж Ґвендолін мчати на сцену, щоб зупинити виставу...

Джеймс якийсь час роздивлявся афішу. На мить він, схоже, забув про мою присутність.

ДЖЕЙМС: В ім’я усіх богів, скажи мені:

Чим Цезар так вгодований, що виріс

У велетня? Який ганебний вік![48]

Я хвильку помовчав, а тоді промовив у відповідь одну зі своїх реплік, навіть не пригадавши, звідки саме вона.

Я: Дай-но руку!

Згуртуй людей, щоб відвернути зло,

І ні на крок тоді я не відстану

Від ватажка[49].

Джеймс підвів на мене погляд, у сірих очах танцювали золоті лелітки, коли він промовив:

— Я вірю. По руках![[50]