Ніби ми злодії

— Каміло, перевірте, будь ласка, чи з нею все гаразд, — попросила Ґвендолін. Той кивнув і пішов углиб сцени. Ґвендолін повернулася до Річарда: — Ідіть перепросіть у дівчини, — наказала вона. — І щоб такого більше не було, бо віддам ваш текст Оліверові, а ви дивитиметеся прем’єру з першого ряду.

— Перепрошую.

— У мене перепрошувати не треба, — озвалася Ґвендолін, але її гнів уже стих, перетворившись на звичайне роздратування.

Річард кивнув — майже присоромлено — і провів її очима, поки вона повільно поверталася на своє місце. Аж тоді він озирнувся — і, схоже, тільки зараз усвідомив, що ми п’ятеро тут і злостиво дивимося на нього.

— Та ну, розслабтеся... — промовив він. — Нічого я їй не заподіяв. Вона просто казиться.

Джеймс, який стояв біля мене, так міцно стиснув кулаки, що в нього затремтіли руки. Я тупцяв з ноги на ногу, не годний стояти незрушно. Александр подався вперед, наче готовий був, якщо виникне така потреба, розборонити нас із Річардом.

— На бога... — видихнув Річард, коли йому ніхто не відповів. — Ви ж знаєте, яка вона істеричка...

— Річарде! — вигукнула Рен.

Обличчя його набуло провинного виразу, але лише на мить.

— Та ну... — повторив він. — Мені що, й у всіх вас перепросити?

— Певно, що ні, — озвалася Філіппа спокійним, рівним голосом, який змусив мене відволіктися від стугону крові у вухах. — 3 якого б це доброго дива? Ти просто зірвав прогін, промахав розроблену Ґвендолін мізансцену, змусив Міло розбороняти бійку, можливо, зіпсував костюм, а може, й декорацію, поранив нашу подругу — і, до речі, таке стається вже не вперше. Тепер Оліверові, мабуть, доведеться вчити твій текст і грати твою роль, щоб урятувати виставу, адже ти неминучо знову накосячиш. І в тебе вистачає зухвалості називати Мередіт істеричкою? — її блакитні очі були просто крижаними. — Знаєш, Ріку, все це твоє лайно ніхто тут не терпітиме.

Вона розвернулася до нього спиною, перш ніж той устиг відповісти, і зникла за задником. Філіппа сказала саме те, що кортіло сказати нам усім, тому напруга бодай трохи спала. Я видихнув, а Джеймс розтиснув кулаки.

— Краще не починай, Річарде, — попередила Рен, коли той знову розтулив був рота. Вона похитала головою, обличчя її здавалося напруженим, на ньому був якийсь гіркий вираз, дуже схожий на огиду. — Краще навіть не починай.

І вона пішла за Філіппою.

Річард фиркнув, тоді розвернувся до нас із Джеймсом і Александром:

— Ще зауваги й побажання?

— Жодних, — відповів Александр. — Як на мене, головне вже прозвучало.

Він кинув на нас із Джеймсом застережливий погляд і пішов за кулісу, на ходу вишукуючи в кишенях цигарковий папір.

Ми залишились утрьох. Джеймс, Річард і я. Порох, вогонь і гніт.

Річард і Джеймс якийсь час дивилися один на одного, ніби взагалі забувши про моє існування, але обоє мовчали. Це мовчання здавалося непевним, загрозливим. Я чекав, гадаючи, в який бік воно хитнеться, і від кепського передчуття всі м’язи під шкірою напружилися. Зрештою Джеймс ледь помітно посміхнувся Річардові — такий собі короткий спалах дрібного тріумфу, — а відтак розвернувся і рушив слідом за Александром.

Річардів погляд зупинився на мені; здавалося, він зараз пропалить мене наскрізь.

— Зарано ще тобі вчити мої репліки... — промовив він.

І пішов, лишивши мене на сцені самого. Я мовчав. Просто стояв — незрушний і безпорадний. Нікчемний. Гніт, який не має ані вогню, ані того, що можна було б запалити.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Коли ми завершили прогін (на щастя, минулося без подальших інцидентів), повертатися до гримувальні мені не хотілося. Я тинявся по фоє, доки не вирішив, що всі вже, мабуть, розійшлися, і лише тоді пішов назад. У залі вже вимкнули світло, я наосліп пробирався поміж кріслами, намацуючи собі шлях затерплими руками й розлючено гримаючи, коли в глупій темряві вдарявся колінами об бильця.

У коридорі за сценою дзижчали лампи. Зайшовши до чоловічої гримувальні, я з полегшенням виявив, що вона порожня. Із дзеркал на одній стіні на мене глянуло власне відображення, до іншої тулилася стійка для костюмів, на яку було щільно напхано по два-три костюми для десятка акторів. Усюди валявся звичний театральний мотлох: забутий одяг, гребінці й гель для волосся, зламані олівці для очей.