Ніби ми злодії

Александр: Я міг би зробити виняток для Мередіт, але тільки якщо вона буде в цьому халатику.

ДЖЕЙМС: Ти просто огидний.

АЛЕКСАНДР: Я гнучкий.

Я: Заткніться обоє, я хочу послухати.

Джеймс і Александр ззирнулися з незрозумілим мені виразом, але я вирішив не зважати.

— Цезарю, невже // Ти вийдеш з дому? — спитала Мередіт, коли слуга пішов. — Не виходь сьогодні[44].

Вона стояла, упершись однією рукою в стегно, з похмурим і несхвальним виразом. Сцена змінилася, відколи я востаннє її бачив. Мередіт спустилася в Чашу, і тепер, коли розповідала свій сон, це скидалося радше на погрозу, ніж на попередження. Річард, судячи з обличчя, був не в захваті від цього.

— Та ну... — не вгавав Александр. — Я б не розраховував, що він залишиться вдома.

Знову ввійшов слуга, якого достеменно жахала сама необхідність ділити сцену з цими двома.

РІЧАРД: Що кажуть нам авгури?

СЛУГА: Виходити вони тобі не радять,

Бо, нутрощі виймаючи із жертви,

Вони в тварині серця не знайшли.

Річард озирнувся до Мередіт.

РіЧАРД: Отак боги соромлять боягузтво:

Якби ховався Цезар через страх,

То був би він тоді, як звір без серця.

Цього не буде...

Він вхопив Мередіт за плечі, й вона забилася в його руках.

— Це що, мізансцена така? — спитав я. Ані Джеймс, ані Александр не відповіли.

РІЧАРД: Знає небезпека,

Що Цезар небезпечніший за неї.

Ми з нею — мов два леви-близнюки.

Із нас обох я старший і страшніший.

Мередіт смикнулася і скрикнула від болю. Філіппа, яка стояла в кулісі навпроти, перехопила мій погляд і ледь помітно похитала головою.

— Ні, Цезар вийде! — заревів Річард.

Він щосили відштовхнув Мередіт, так брутально, що вона втратила рівновагу й спиною впала на сходи. Мередіт встигла виставити руки, щоб бодай якось пом’якшити падіння, але, коли її лікоть ударився об дерево, пролунав гучний хрускіт. Та сама жага помсти, яку я відчув на Гелловін, змусила мене смикнутися вперед, до них, — що саме я збирався зробити, гадки не маю, — але Александр ухопив мене за плече й прошепотів:

— Спокійно, тигре.

Мередіт відкинула волосся з обличчя й глянула на Річарда знизу вгору розширеними від люті очима. У залі на якусь мить запала тиша — тільки ледь чутно гули прожектори. Аж тоді Мередіт спитала:

— Перепрошую, а що це за фігня щойно була?

— Стоп! — голосно й пронизливо вигукнула Гвендолін із глибини зали.

Мередіт важко зіп’ялася на ноги й ударила Річарда в груди тильним боком долоні.

— Що це зараз було?

— Ти про що? — з якоїсь незбагненної причини він здавався ще лютішим за неї.

— Такого в мізансцені не було!

— Слухай, це важливий момент, я просто захопився...

— Аж так, що вирішив шваркнути мене з цих довбаних сходів?

Ґвендолін уже квапилася центральним проходом, вигукуючи:

— Припиніть! Припиніть негайно!

Річард ухопив Мередіт за руку й рвучко підтягнув її до себе впритул — наче збираючись поцілувати.

— Ти що, і справді збираєшся просто зараз улаштувати тут скандал? — спитав він. — Я б на твоєму місці цього не робив.

Я насилу проковтнув лайку, що бриніла на губах, струсив Александрову руку зі свого плеча й кинувся на сцену. Джеймс помчав за мною. Але нас випередив Каміло — він просто вистрибнув з першого ряду.

— Агов, — гукнув він. — Годі. Вгамуйтеся...

Він просунув між ними руку й відсторонив Мередіт від Річарда.

— Що тут відбувається? — спитала Ґвендолін, діставшись до сцени.

— Та, бачте, наш Дикий Дік вирішив трохи поекспериментувати з мізансценою... — озвалася Мередіт, відштовхнувши Каміло.

Коли його пальці ледь торкнулися її руки, Мередіт скривилася й опустила очі: з-під рукава сповзала цівка крові. Гнів — якийсь безпорадний, розгублений, наполовину за Джеймса, наполовину за Мередіт — вирував у мене в грудях. Я зціпив зуби, намагаючись придушити самозгубне прагнення просто зараз зіштовхнути Річарда до оркестрової ями.

— У мене кров, — промовила Мередіт, розглядаючи червоні плями на пучках пальців. — Сучий ти сину.

Вона розвернулась, відкинула фігурну завісу задника й пішла, не зважаючи на Ґвендолін, що гукнула їй у спину:

— Мередіт, зачекайте!

Річардова лють згасла, наче перегоріла жарівка. Помітно було, що йому ніяково.

— Перерва десять хвилин, — звернулася до нас Ґвендолін. — Та ні, холера, хай буде п’ятнадцять. У нас антракт. Ідіть.

Студенти другого й третього курсів першими чкурнули геть, пішли невеликими групками. Вони стиха перемовлялися. Я відчув, що до мене підійшов Александр. Глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїтися.