Ніби ми злодії

— Отже, — починаю я, коли відчуваю, що готовий. Кухоль гріє мені долоні, спогади наркотиком течуть по венах — гострі, як бритва, кришталево прозорі, стрімкі. — Осінній семестр, 1997 рік. Не знаю, пам’ятаєте ви чи ні, але того року осінь видалася теплою.

СЦЕНА ПЕРША

За два тижні до прем’єри в нас була фотосесія для рекламних банерів, і ДИМ перетворився на справдешню божевільню.

Для зйомки нам потрібні були костюми, і всі гасали туди-сюди, з костюмової до репетиційної зали, змінювали краватки, сорочки та взуття, аж доки Ґвендолін нарешті все не влаштувало. Минулорічні вибори надихнули Фредеріка на ідею поставити «Цезаря» як президентські передвиборчі перегони, тому всі ми були вбрані, наче кандидати на посаду в Білому домі. Дивитися на себе в дзеркало було дивно. Дотепер я не мав жодного доладного костюма, а зараз уперше замислився, що міг би вважатися вродливим, якби докладав зусиль. (До того думки про власну привабливість були скороминущими й без жодних наслідків — сприяли цьому й нечисленні дівчата, з якими в мене були романи і які певної миті неминуче усвідомлювали, що Антоніо чи Деметрієм на сцені я їм до вподоби більше, ніж поза сценою, у ролі непоказного самого себе.) Проте на тлі однокурсників я тьмянів. Александр був викапаний мафіозі в переливчастому графітово-сірому, з оніксовою шпилькою для краватки, що виблискувала на грудях. Джеймс, просто бездоганний у глибокому чорнильно-синьому, скидався на спадкоємця якоїсь невеличкої європейської монархії. Але Річард у світлому перлово-сірому, з криваво-червоною краваткою, просто вражав.

— Мені ввижається, чи він у цьому костюмі й справді здається ще вищим? — спитав я, визираючи крізь шпарину у дверях до репетиційної зали, де саме встановлювали чорний екран для задника. Річарда покликали першим — «для фото на передвиборчий біґборд», як постійно називала це Ґвендолін.

— Це він через власне его здається вищим... — озвався Джеймс.

Александр витягнув шию, зазираючи до зали поміж нашими головами, і промовив:

— Може, й так. Але мусимо визнати, що чувак має дуже крутий вигляд... — він глянув на мене й додав: — І ти б теж мав, якби навчився як годиться зав’язувати віндзорський вузол.

Я: Що, знову криво?

АЛЕКСАНДР: А сам не бачиш?

Я: А просто поправити не можна?

Александр підчепив мене за підборіддя, щоб я підняв голову, і заходився поправляти краватку, пошепки теревенячи з Джеймсом.

— Чесно кажучи, я радий, що в нас сьогодні ввечері немає репетиції. Щоразу, як треба грати цю довбану «сцену в наметі» під акомпанемент зауважень Ґвендолін, мені хочеться просто лягти й здохнути.

— Власне кажучи, саме так ти й мусиш у цій сцені почуватися.

— Та ну, після вистави нормально бути емоційно вичавленим, але вона робить цю історію настільки реальною, що я дивлюся на тебе поза сценою і ніяк не вирішу, чого ж мені кортить — поцілувати тебе чи прибити.

Я фиркнув, і Александр смикнув мене за краватку.

— Припини соватися.

— Вибач.

У нас за спинами з жіночої гримувальні вигулькнула Філіппа. (Вона мала щонайменше три костюми: зараз це була смугаста брючна двійка, яка їй не личила.)

— Про що мова? — спитала вона пошепки.

АЛЕКСАНДР: Мабуть, завтра смоктатимуся з Джеймсом.

ДЖЕЙМС: Оце мені підфартило.

ФІЛІППА: Буває й гірше. Пам’ятаєш, на «Сні» Олівер зацідив мені довбешкою в обличчя?

Я: На свій захист маю заявити, що намагався тебе поцілувати як годиться, але промазав, бо Пак пустив мені в очі свій сік.

АЛЕКСАНДР: Стільки двозначностей в одному реченні, що я навіть розгубився, з чого почати.

На іншому кінці зали Ґвендолін плеснула в долоні й виголосила:

— Що ж, мабуть, краще вже не вийде... Хто далі? Наші подружжя? Чудово, — вона озирнулася до нас і гукнула: — Філіппо, а знайдіть-но мені дівчат, гаразд?

— Єдине, задля чого я взагалі тут потрібна... — пробурмотіла Філіппа і знову зникла в гримувальні.

— Присягаюся, — похитав головою Джеймс, — якщо їй навесні не дадуть пристойну роль, я бойкотуватиму виставу.

Коли з’явилися інші дівчата, одразу стало зрозуміло, що костюмери саме їм присвятили більшість часу. На Рен була вишукана темно-синя сукня, а на Мередіт — щось червоне, що облягало всі її вигини, наче шар фарби. Її зачіска була дуже об’ємною — просто лев’яча грива та й годі.

— І нащо ми їм? — спитала Мередіт.

— Мабуть що на центральний розгорт, — озвався Александр, роздивляючись її з маківки до п’ят. — Тебе в це заливали чи як?

— Так, — кивнула Мередіт. — А виколупати мене можна хіба вп’ятьох.

Здавалося, це її не тішило, а радше дратувало.

— Та ну, — відгукнувся Джеймс, — певен, охочих не бракуватиме.

Він так це виголосив, що стало остаточно зрозуміло: тішитися й справді немає підстав.

— Джсймсе, агов! — гаркнула Ґвендолін. — Ви мені потрібні тут, і дівчата теж! Ще вчора!

Вони рушили на інший кінець зали. Мередіт обережно переступала блискучими лакованими туфлями-човниками через переплутані дроти.

— Овва... — промовила Філіппа. — Тобто я тепер навіть на дівчину не тягну...

— Тільки не ображайся, — відповів Александр, — але в цьому вбранні — не тягнеш.