Ніби ми злодії

— Джеймсе, — промовив я, — ти тільки не зрозумій мене неправильно, але щось я тобі не вірю.

Він глипнув на мене через плече.

— Я виклика більш скромного не бачив[43]... Надто вже добре ти мене знаєш.

Він склав джинси й кинув їх у ногах ліжка.

— То розкажи, що сталося.

Джеймс вагався.

— Мусиш пообіцяти, що нікому не розповіси.

— Не розповім, звичайно.

— А тобі достеменно кортітиме розповісти.

— Джеймсе, — сказав я вже наполегливіше. — Ти взагалі про що?

Він не відповів — просто зняв сорочку й тепер мовчки стояв Переді мною в самому спідньому. Я витріщався на нього — спантеличено, охоплений незрозумілою тривогою. На кінчику язика в мене крутилися десятки запитань, аж тоді я, зашарівшись, опустив нарешті очі... і зрозумів, що саме він намагався мені показати.

— Господи... — я вхопив його за обидва зап’ястки й підтягнув до себе, усе зніяковіння де й поділося. Його руки з внутрішнього боку аж до самих ліктів були вкриті яскравими свіжими синцями. — Джеймсе, це що?

— Сліди від пальців.

Я випустив його лівицю, ніби мене вдарило струмом.

— Що?!

— Сцена вбивства, — промовив він. — Коли я востаннє б’ю його кинджалом, він опускається навколішки, хапає мене за руки, ну й... власне, от.

— Він сам це бачив?

— Певно, що ні.

— Ти мусиш йому показати, — видихнув я. — Може, він навіть не знає, що завдає тобі болю...

Джеймс підвів на мене очі. У його погляді відчувалося роздратування.

— Це ж коли ти сам востаннє залишав комусь такі мітки, не розуміючи, що робиш?..

— Я взагалі ніколи нікому таких міток не залишав.

— Ото ж бо. Інакше б зрозумів.

Я раптом усвідомив, що й досі тримаю його зап’ясток, і рвучко розтиснув пальці. Він похитнувся назад, утративши рівновагу, ніби доти я тягнув його вперед, до себе. Провів пучками пальців по внутрішньому боку руки, міцно прикусивши нижню губу, наче боявся розтулити рота, боявся того, що може зірватися з вуст.

Мене раптом охопила лють, аж кров застугоніла у вухах. Кортіло наставити Річардові по десять синців за кожен Джеймсів, але безглуздо було сподіватися, що я можу йому зашкодити — і власна недолугість бісила мене ще дужче.

— Ти маєш розповісти Фредерікові й Ґвендолін про те, що він з тобою коїть, — промовив я голосніше, ніж збирався.

— Себто донести на нього? — озвався Джеймс. — Ні, уклінно дякую.

— Тоді хоча б Фредерікові.

— Ні.

— Але ж ти мусиш бодай щось сказати!

Він відштовхнув мене на крок назад.

— Ні, Олівере! — Джеймс відвів погляд, втупившись у порожній куток кімнати. — І ти теж мені пообіцяв, що нікому не розповіси. Тому мовчи.

Я відчув проштрик болю, ніби мене щось ужалило.

— Але чому?!

— Бо я не хочу, щоб він тішився, — відповів Джеймс. — Якщо він дізнається, що завиграшки може зробити мені боляче, що тоді його зупинятиме? — він знову підвів на мене очі — блискучі сірі очі. Стривожений, благальний погляд. — Він вгамується, якщо не досягне свого. Тому обіцяй мені, що нікому не розповіси.

Усередині все скрутилося, наче хтось копнув мене в живіт. Те, що кортіло сказати, кудись вислизало, ховалося, тануло. Я вхопився за стовпчик ліжка, що дуже доречно опинився під рукою, і важко навалився на нього. Голова здавалася геть непідйомною від сум’яття, люті й ще якогось гострого, несамовитого почуття, яке годі було визначити.

— Джеймсе, але це ж капець якийсь...

— Знаю.

— То що ми робитимемо?

— Нічого. Поки що нічого.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Наступного вечора на прогоні в костюмах я очей не зводив із Річарда, але врешті-решт сталося так, що не лише я побачив, як він знову переступив межу.

Ми щойно завершили першу сцену другої дії, під час якої Брут розмовляє зі змовниками, потім радиться з Порцією і Лігарієм. (Не уявляю навіть, як Джеймс не заплутався в репліках.) Рен та Філіппа вийшли за кулісу праворуч і зацікавлено підглядали за дійством з-за завіси. Джеймс, Александр і я вийшли ліворуч і тепер з нетерпінням чекали в потемку куліс нашого наступного виходу: дія третя, сцена перша, убивство.

— Як гадаєте, скільки в мене часу? — хрипко спитав Александр через плече.

— На перекур? — спитав я. — Устигнеш, якщо підеш просто зараз.

— Якщо запізнюся, тягніть час.

— І як же я, на твою думку, маю це робити?

— Ну не знаю... удай, ніби текст забув.

— Щоб Ґвендолін розлютилася? Оце вже ні!

Рен на іншому боці сцени притиснула палець до губ, і Джеймс дав Александрові штурханець ліктем.

— Закрий рота вже. Тебе навіть з іншого боку чути.

— Що там зараз? — спитав Александр, стишивши голос.

На сцені був Річард — без краватки й піджака. Він саме розмовляв зі слугою — одним із наших незліченних другокурсників.

— Кальпурнія, — пробурмотів я.

І, наче це саме я її прикликав, між двома центральними колонами з’явилася Мередіт — босоніж, у куцому шовковому пеньюарі, з міцно схрещеними на грудях руками.

Александр ледь чутно присвиснув.

— Ви гляньте лишень на її ноги! Як на мене, файний спосіб розпродати квитки!

— Знаєш, — зауважив Джеймс, — щось від тебе надходить забагато гетеросексуальних зауважень як для хлопця, якому подобаються хлопці.