Ніби ми злодії

Я почав стягувати із себе костюм, нарешті не стикаючись ліктями з чотирма іншими хлопцями. Зазвичай я насолоджувався б таким нечуваним простором, але зараз я ще не оговтався після катастрофи, що сталася під час другої дії, а тому відчував хіба що мляве полегшення: як добре, що не мушу ділити гримувальню з Річардом... Я охайно повісив сорочку, піджак і штани на одну вішалку, потім прибрав під стійку черевики. Мій власний одяг розкиданий був по всьому приміщенню — найімовірніше, його просто хапали й відкидали, не тямлячи себе, коли після завершення п’ятої дії всі прагнули якнайшвидше перевдягтися й нарешті чкурнути додому. Зіжмакані джинси я знайшов у кутку, сорочка висіла на дзеркалі. Одна шкарпетка сховалася під столом, а друга так і не зволіла оприявнитися. Я важко впав у крісло і саме завершував взуватися —до біса вже ті шкарпетки! — коли раптом двері, рипнувши, прочинилися.

— То ось ти де... — сказала Мередіт. — А ми не знали, куди ти подівся.

Вона й досі була в пеньюарі. Я зважився глянути на неї краєм ока — і негайно зосередився на зав’язуванні шнурівки.

— Просто треба було подихати свіжим повітрям, — відповів я. — Усе гаразд.

Я встав і подався був до дверей, але Мередіт заступила мені шлях. Стояла, прихилившись до одвірка й підібгавши ногу, наче фламінго, — вигин ступні ідеально вписався в ямку під коліном. Вираз обличчя в неї був якийсь замислений і невпевнений водночас, але щоки пашіли, наче лють ще не вивітрилася.

— Мередіт, тобі щось треба?

— Мабуть, що трохи відволіктися... — вона ледь усміхнулася, чекаючи, поки до мене нарешті дійде.

Розуміння змусило мене здригнутися, наче від легкого удару струмом, і я позадкував, відсторонюючись.

— Сумніваюся, що це вдала ідея.

— Але чому ні?

Здавалося, вона була по-справжньому спантеличена, майже роздратована; мені довелося нагадати собі, що Мередіт — актриса від бога.

— Тому що це така гра, в якій людям завдають болю, — відповів я. — На Річарда мені просто зараз начхати, але сам я потрапити до переліку постраждалих жодного бажання не маю.

Вона кліпнула, її роздратування де й поділося, змінившись чимось іншим — чимось м’якшим, не настільки самовпевненим.

— Я не завдам тобі болю, — промовила Мередіт. Відтак обережно, наче боячись мене злякати, підступилася ближче. Я завмер, ніби прикипівши до місця, дивлячись, як шовк зісковзує з її шкіри, наче вода. Під ключицею в неї вже наливався синець. Я мимоволі згадав Річардові ручиська й подумав, якої шкоди вони здатні накоїти.

— Ти — ні, але дехто інший може завдати, — відповів я.

— Я не хочу зараз про нього думати.

Голос її здавався якимось надірваним, крихким, і я не відразу зрозумів, що це від сорому.

— Еге ж, ти хочеш відволіктися...

— Олівере, усе не зовсім так.

— Серйозно? А як тоді?

Це запитання виказало мій розпач. Я не знав, як воно мало подіяти — чи то віднадити Мередіт, чи то спокусити, чи кинути їй виклик — оприявнити, що вона блефує, змусити її відкрити карти, змусити пояснити, про що йдеться. Можливо, усе відразу.

Проте віднадити її в мене точно не вийшло. Мередіт, як і раніше, дивилася на мене знизу вгору, але так, як не дивилася доти ніколи; у морській глибині її очей мерехтіло щось нарване.

— А отак.

Я відчув у себе на грудях її руки, теплі долоні, що обпекли мені шкіру крізь тонку тканину сорочки. Від її дотику моє серце на мить забуло битися, і я раптом подумав: а чи є на ній щось під цим її пеньюаром? Якась частина мене прагнула зірвати його й негайно дізнатися це напевне, а іншій частині кортіло прикласти Мередіт головою об стіну, щоб до неї повернувся здоровий глузд.

Вона притиснулася до мене, і відчуття її тіла впритул до мого змусило забути про всі логічні заперечення. Мої руки рухалися автоматично, без участі мозку, вони ковзнули до вигину її талії, пестячи шовк. Я вдихав аромат її парфумів, солодкі, густі й спокусливі пахощі якоїсь екзотичної квітки, її пальці м’яко, але наполегливо натиснули на мою потилицю, вона притягнула моє обличчя до свого. Стугін крові у вухах сягнув найвищої точки, уява зрадливо рвонула вперед.

Я відвернувся, і кінчик мого носа ковзнув по щоці Мередіт. Якщо я поцілую її, що буде потім? Я сумнівався, що зможу зупинитись.

— Мередіт, навіщо ти це робиш? — я намагався не дивитися на неї, не дивитися на ці губи.

— Тому що хочу.

Моя ретельно тамована злість здійнялася й зануртувала, наче кислота.

— «Тому що хочу»... — повторив я. — А чому? Тому що Джеймс до тебе не торкнеться, а Александр у нас не по дівчатах? Тому що хочеш допекти Річардові, а я — найпростіший спосіб це зробити? — я відштовхнув її, наші тіла вже не торкалися одне одного. — Ти ж знаєш, який він, коли розлютиться. Ти й справді вродлива, але того не варта.

Останні слова зірвалися в мене з губ, перш ніж я встиг вкусити себе за язика, перш ніж усвідомив, наскільки жахливо те, що я кажу.

Вона якусь мить незрушно дивилася на мене. А тоді розвернулася й рвучко прочинила двері.

— Знаєш, мабуть, ти маєш рацію, — сказала Мередіт. — Людям і справді інколи завдають болю.