Ніби ми злодії

Коли за нею затраснулися двері, я подумки повернувся на два місяці назад, у перший день занять із Ґвендолін. Від того, яка Мередіт тоді була гарна, просто дах їхав — але хіба ж це робило іншу частину її особистості менш реальною? Я провів рукою по обличчю, мене нудило.

— От холера... — стиха промовив я. Це було єдине, на що я спромігся.

Я зібрав свої речі, закинув ремінь сумки на плече й вийшов з будівлі, лютячись уже на нас обох. Повернувшись до Замку, я на мить зупинився біля дверей Мередіт, перш ніж підніматися до себе у Вежу. У голові в мене промайнуло: «Тримайся, друже, рана не глибока»[45].

У мене вистачило розуму в це не повірити.

СЦЕНА П’ЯТА

Наступного ранку трохи по сьомій Джеймс витягнув мене з ліжка на пробіжку. Синці в нього на руках виблякли до якогось підгнило-зеленавого відтінку, але він усе одно вдягнув світшот і натягнув рукави аж на зап’ястки. Надворі тоді вже було доволі зимно, тому дивним це не виглядало.

Бігали ми зазвичай вузькими стежками, що в’юнилися лісом на південному березі озера. Повітря було остудним і дошкульним, ранок видався хмарним, з вуст зривалися білі хмаринки пари. Коло в три з гаком кілометри ми здолали в гарному темпі, перемовляючись короткими уривчастими фразами.

— Де ти вчора подівся? — спитав Джеймс. — Коли опустилася завіса, я так і не зміг тебе знайти.

— Не хотілося перетинатися з Річардом, тому перечекав у фоє.

— А Мередіт влаштувала на тебе засідку?

Я спохмурнів:

— А ти звідки знаєш?

— Просто подумав, що таке цілком можливо.

— Чого це раптом?

— Та вона просто останнім часом так на тебе дивиться...

Я перечепився через якийсь корінь і трохи відстав, а тоді припустив з подвійною швидкістю, щоб наздогнати Джеймса.

Я: Це ж як вона на мене дивиться?

ДЖЕЙМС: Наче вона акула, а ти — морський котик-роззява. Я: Чому це всі останнім часом так мене називають?

ДЖЕЙМС: Це ж хто ще називав тебе морським котиком?

Я: Та ні, я не про котика, я про... Усе, проїхали.

Якийсь час я біг, задумливо прикипівши очима до землі. Тупий біль у лівому боці посилювався на вдиху. У повітрі вчувався запах землі, глиці й зими, що наближалася.

— То ти розповіси мені, що там у вас сталося? — спитав Джеймс.

— Тобто?

— У вас із Мередіт, — він вимовив це якось легко, ніби піддражнюючи мене, але водночас нашорошено. Провина змусила мої щоки побуряковіти ще дужче, ніж це вдалося фізичному навантаженню.

— Нічого в нас не сталося, — одказав я.

— Тобто нічого?

— Кажу ж, нічого такого. Я сказав їй, що перспектива стати наступною боксерською грушею для Річарда мене не вабить, і вона пішла.

— Це єдина причина? — з того, як Джеймс це спитав, було зрозуміло, що мої слова його не переконали.

— Та власне... не знаю.

Майже всеньку ніч я пролежав без сну, подумки наново прокручуючи ту сцену, переймаючись через ту свою сказану наостанок фразу, вигадуючи тисячу інших, які можна було промовити натомість, і караючись, що все завершилося саме так. Я не міг вдавати, буцімто чари Мередіт на мене не діють; я завжди захоплювався нею, але, як мені досі здавалося, робив це з безпечної відстані. Підступившись ближче, вона збила мене з пантелику. Я не вірив, що вона і справді жадала мене, — радше вважав, що просто став найлегшою мішенню. Але я не міг зізнатися в цьому Джеймсові, бо ніяковів і боявся, що припустився помилки.

Він вичікувально дивився на мене.

— Пам’ятаєш, що днями сказав Александр? От і я не міг визначитися, поцілувати її мені кортить чи вколошкати, — промовив я нарешті.

Ми підтюпцем побігли далі в збентеженому мовчанні, що його порушувало хіба цвірінькання божевільних пташок, які ще не вшилися на зимівлю у вирій, проминули стежку, що вела назад до Замку, і рушили вгору до Холлу крутим пагорбом. Десь на півшляху я спитав:

— А ти що думаєш?

— Про Мередіт?

— Так.

— Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся... — промовив Джеймс якимось категоричним тоном, що анітрохи не надихав на подальші запитання. Але це була не та відповідь, якої я чекав, — щось залишалося не висловленим повністю, не промовленим уголос, щось і досі ховалося за його зціпленими зубами. Мені кортіло довідатися, про що він думає, але я не знав, як саме краще про це спитати, тому решту шляху вгору схилом ми здолали мовчки.

Мої литки горіли вогнем, коли ми нарешті вибралися на широкий моріжок поза будівлею Холлу й зупинилися, зігнувшись навпіл і відхекуючись. Тіла наші потроху вистигали, під одяг заповзала листопадова холоднеча. Майка липла мені до

спини, краплі поту стікали скронями з-під волосся. Джсймсові обличчя та шия помаковіли, але решта шкіри була геть блідою від недосипання. Через цей контраст він виглядав якось хворобливо.

— Може, води? — спитав я. — Щось у тебе кепський вигляд.

Він кивнув.

— Так, мабуть, можна.