Ніби ми злодії

У його усмішці було щось незнайоме, якась нарвана веселість, що мене потішила й водночас стривожила. Я видушив у відповідь якнайширшу усмішку й пішов слідом за Джейм-сом на кухню, щоб перехопити склянку води. У моєму роті просто нестерпно пошерхло.

СЦЕНА ШОСТА

Річардове обличчя переслідувало мене аж до кінця тижня, але не тільки воно. З’явилися афіші з Джеймсом — густо-синього кольору, з гаслом «Душа Рима». Були ще плакати з Ллександром, Рен та Мередіт; а згодом з’явилися спільні світлини мене, Коліна й нашого Лепіда — у фоє ДИМу та в студентській газеті. Кампус знову лихоманило в передчутті прем’єри.

На прем’єрі в залі не було жодного вільного місця. Про якість вистав у Деллекері ходили легенди, і змога побачити майбутнього великого актора, художника чи виконавця-вір-туоза ще до того, як слава зробить їх недосяжними для широкого загалу, вабила не лише студентів і викладачів, чия присутність була цілком зрозумілою. На вистави збиралися також місцеві шанувальники Барда[52],студенти із сусідніх міст і власники сезонних квитків. (Навесні найкращі місця бронювали для цілих юрмищ агентів, запрошених на наші вистави з Нью-Йорка.) От увімкнулися прожектори, вихопили з напівпотемку групу схвильованих другокурсників, що грали римський простолюд, аж нетямлячись від думки про те, що їм вперше випало ступити на деллекерівську сцену. Ми ж, досвідченіші, а тому десь наполовину менше схвильовані, чекали на свій вихід у кулісі.

Вистава набирала обертів упродовж перших двох актів, і напруга нарешті так зросла, що, здавалося, уся зала затамувала подих. Убивство відбулося стрімко й жорстоко, і, щойно Джеймс наказав змовникам розійтися, я, зашпортуючись, рушив зі сцени. У моїх вухах дзвеніло.

— Холера! — я вломився у важку чорну завісу лівої куліси й негайно в ній заплутався. Хтось упіймав мене за плечі, допоміг вибратися з-за запони, поки другорядні змовники квапилися повз нас до гримувальні. У залі гримів пристрасний монолог Антонія над Цезаревим тілом.

КОЛІН: Кривавий праху, ти пробач мені,

Що лагідний з убивцями твоїми.

Останки найшляхетнішого мужа,

Якого тільки бачили віки!

О, горе тим, хто вашу кров пролив![53]

Я намагався намацати в потемку стіну, притиснувши долоню до вуха. Та сама людина розвернула мене так, щоб я не осів долілиць просто на купу тросів.

— З тобою все гаразд? — пошепки спитав Александр. — Що сталося?

— Він мені у вухо зацідив!

— Коли? — це вже був Джеймсів голос.

— Коли я вдарив його кинджалом, він розвернувся й вгатив мені у вухо ліктем!

Череп мені, наче залізничним костилем, проштрикнув гострий біль. Я опустився на якусь раму й тицьнувся головою в коліна. Тепла долоня лягла мені на потилицю — я не знав, чия саме.

— У мізансцені такого не було, — промовив Александр.

— Та хай йому грець, певно, що не було... — озвався Джеймс. — Олівере, дихай.

Я розтиснув щелепи й вдихнув. Джеймсова долоня зісковзнула мені на плече.

— Він знову викручував тобі руки? — спитав я.

— Так, — Джеймс кинув оком на світло, що соталося з-за портальної куліси. Там, на сцені, Колін завершив свою промову й тепер розмовляв зі слугою.

— Тобто він зумисно всю цю хрінь робить? — спитав Александр. — Він же мені трохи голову з плечей не зніс, коли я його вдарив кинджалом, але я вирішив був, що він просто знову надто захопився...

— Ти Джеймсові руки бачив?

Джеймс цитьнув на мене, але все одно розщепив ліву манжету й закасав рукав. Навіть у потемку тут, за кулісами, сині й пурпурові плями на шкірі були добре помітні. Александр на одному подиху видав довгу непристойну тираду.

Джеймс ледь трусонув рукою, опускаючи рукав.

— Отож-бо.

— Джеймсе... — заговорив я. — Треба щось із цим робити.

Він озирнувся до мене, у світлі, що прозирало зі сцени, обличчя його набуло хворобливого малярійно-жовтуватого відтінку. Вже незабаром мав початися антракт.

— Гаразд, — промовив він. — Але Фредеріка й Ґвендолін ми до цього не залучатимемо.

— Але як тоді?..

Коли нарешті заговорив Александр, голос його нагадував гарчання.

— Якщо йому вже аж так кортить почубитися, дамо йому цю можливість.

Я легенько посмикав себе за мочку вуха. Тихий, тонкий, невідступний дзвін — наче муха дзижчить.

— Александре, — сказав я, — це самогубство.

— Не збагну чому.

— Він кремезніший за нас усіх разом.

— Ні, Олівере, дурню ти такий. Він кремезніший за кожного з нас, — виправив він, багатозначно глянувши на мене.

Світло на сцені раптом згасло, і зала вибухнула оплесками. Навколо відразу почалася метушня. У темряві годі було збагнути, хто є хто, але ми знали, що Річард теж десь тут.

Александр підштовхнув нас із Джеймсом до тросів-противаг, і важкі линви захиталися й застогнали в нас за спинами, наче корабельний такелаж. Александрова рука лещатами стискала моє плече, у вухах гриміли оплески, що лунали там, у залі.