Ніби ми злодії

Коли нарешті повернувся Джеймс, уже було по півночі. Александра, який боком лежав на канапі, зморив сон — обличчя в нього було сірясте, дихання неглибоке, — проте ми з дівчатами не спали. Очі злипалися, але ми не знаходили собі місця. Почувши, як прочинилися вхідні двері, усі випросталися, дослухаючись до кроків на сходах.

— Джеймсе? — гукнув я.

Він не відповів, але вже за мить з’явився на порозі. Сніжинки мерехтіли в його волоссі, а на щоках пашіли яскраві червоні плями — наче його нарум’янила якась малеча, що не знала міри.

— Як вона? — спитав я, підхопившись із канапи, щоб допомогти йому зняти куртку.

— Мене до неї не пустили.

У нього цокотіли зуби, слова деренчали й зашпортувалися одне за одне.

— Що? — вигукнула Мередіт. — Але чому?

— Не знаю. Народ ходив туди-сюди, наче це якийсь довбаний Ґранд-Сентрал-стейшн[97], а мені наказали сидіти в коридорі.

— Хто там був? — спитала Філіппа.

— Голіншед і всі медсестри. Ще привезли лікаря з Броудвотера. І поліцейські теж приїхали. Той хлоп, Колборн, і ще один, Волтон.

Я глянув на Александра, який прокинувся, коли увійшов Джеймс. Губи його ніби перетворилися на одну сувору жорстку лінію.

— Що вони там робили? — спитав він, дивлячись на мене.

Джеймс важко гепнувся у крісло.

— Не знаю. Мені не сказали. Тільки спитали, чи я не в курсі, що з нею відбувалося останнім часом.

— Але це ж просто перевтома, так? — спитала Мередіт. — Просто виснаження. Вона пройшла через цей жахливий... досвід, а тоді повернулася сюди, і всі тепер від неї сахаються, а на додачу до того їй треба вивчити п’ятсот рядків тексту. Дивно, що ми всі й досі на ногах...

Я слухав її хіба краєм вуха. У голові, наче оскаженіла кулька з пінболу, калатала та Волтонова фраза: «Ставлю на його кузину». Я тихо сів біля столу, згорнув Джеймсову куртку й поклав її на коліна, сподіваючись, що на мене ніхто не звертатиме уваги. Тримати в таємниці від усіх те, що Колборн і досі продовжує розслідування, тепер здавалося мені підступом, і я сумнівався, що зможу промовчати, якщо до мене звернуться з якимось запитанням — навіть якщо воно геть не стосуватиметься цієї теми. Александр пильнував мене, геть-чисто яструб, і коли я нарешті наважився підвести очі й зустрітися з ним поглядом, ледь помітно похитав головою.

— Що робитимемо? — спитала Філіппа, дивлячись то на Джеймса, то на Мередіт.

— Нічого, — втрутився Александр, перш ніж хтось із них устиг вимовити бодай слово, і мені раптом захотілося поцікавитися: це в тебе що, універсальна відповідь на всі запитання? Я замислився про те, чи це в нього й справді відмовка на всі випадки життя і чи моя душа тепер довіку корчитиметься й стискатиметься, коли він це промовлятиме.

— Поводитимемося як завжди, бо інакше нам почнуть ставити різні запитання, на які не дуже кортить відповідати.

— Хто почне? — спитала Мередіт. — Поліція?

— Ні, — відповів Александр коротко. — Академія. Нас почнуть тягати до психологів — варто лише показати, що ми через щось заганяємося.

— Та, власне, у нас є вагомі причини, щоб заганятися, — заперечила вона. — Один однокурсник у нас загинув, друга от щойно звалилася з якимось нервовим зривом.

— І який, на твою думку, вигляд це все матиме? — поцікавився Александр. — Я розумію, ми не можемо просто вдавати, наче нас усе це геть не обходить. Але якщо почнемо поводитися, ніби когось убили, усі замисляться: а що, як ми й справді це зробили?..

— Ми його не вбивали, — з раптовою люттю відрубала Мередіт. Я впізнав ці інтонації: через припущення, надто близьке до істини, далося взнаки відчуття провини.

— Ні, певно, що не вбивали, — кивнув Александр, і кожне слово його було наче отруйне жало: — Ми просто дозволили йому померти.

Тоді, спочатку, здавалося, що ця різниця має колосальне значення. Але впродовж наступних кількох тижнів, поки ми оговтувалися від тимчасового божевілля, що накрило нас тоді на світанку, вона потроху ставала все менш і менш суттєвою. Александрові слова обірвали останню нитку ілюзії. Ми вже знали — так само добре, як і Річард, — що насправді різниці не було ніякої.

Александр підхопився, обвів усіх розлюченим поглядом і поплескав себе по кишенях.

— Мені треба перекурити. Знайдіть мене, якщо будуть новини.

Він стрімко вийшов із кімнати, уже із сигаретою в зубах. Джеймс провів його очима, а тоді згорбився і сховав обличчя в долонях. Філіппа сіла на бильце його крісла, поклала долоню йому на потилицю і, нахилившись чи не впритул, зашепотіла — що саме, я не розчув. Щойно Александр пішов, Мередіт глянула на мене із сумішшю обурення та спантеличення.

— Що це з ним? — спитала вона.

— Гадки не маю.

СЦЕНА СІМНАДЦЯТА