Ніби ми злодії

Александр дивився на мене — маска навпроти моєї маски, — і його погляд був якимось нашорошеним і підозріливим, але я не зрозумів, чому саме.

— Що це з тобою? — спитав він. — Говориш так, наче ти — і не ти зовсім...

— А ти поводишся так, ніби ти — не ти, — я спробував вивільнити руку, але його пальці міцно увіп’ялися мені в біцепс. — Ти ж насправді значно розумніший... Май на увазі, відтепер я твоїх таємниць не зберігатиму. Відпусти мене. І ходімо вже!

Я висмикнув руку і, повернувшись до Александра спиною, рушив туди, де сніг був іще глибшим.

СЦЕНА ВІСІМНАДЦЯТА

Александр тінню йшов за мною всі три сходові марші. Бальна зала з довгим балконом займала по висоті аж два поверхи, четвертий і п’ятий, а її блискучий скляний атріум ніби впивався в місяць.

Різдвяний маскарад традиційно був неймовірно видовищним, і зима 1997 року не стала винятком. Мармурова підлога була налощена до такого бездоганного блиску, що гості пересувалися ніби поверхнею дзеркала. Фікуси Бенджаміна, які росли в глибоких квадратних вазонах по кутках, прикрасили маленькими білими ліхтариками та гірляндами зі стрічок і дроту, що кидали золотаві відблиски по всій залі. Люстри, підвішені на грубезних ланцюгах, які тягнулися від стіни до стіни десь метри на три вище від рівня балкона, заливали натовп гостей унизу теплим світлом. На столах, які вишикувалися попід західною стіною, стояли чаші з пуншем і тарелі з крихітними закусками. Навколо них, геть-чисто нетля біля ліхтарів, юрмилися студенти. Усі вбралися в найошат-ніший одяг і приховали обличчя. Хлопці були в білих масках-баушах[100], а дівчата — в маленьких чорних моретах[101]. (Порівняно з ними наші маски виглядали аж надміру вишукано, але вони і створювалися задля того, щоб вирізнятися в морі однакових.) У глибині зали влаштувалися студенти музичного відділення зі своїми інструментами, на елегантних срібних пюпітрах перед ними стояли ноти. Вальс — невагомий, чарівний вальс — бринів під скляним склепінням.

Щойно ми увійшли, усі негайно озирнулися. Александр відразу пірнув просто в натовп — висока, велична постать у чорному й сріблясто-зеленому. Я затримався біля дверей, вичікуючи, коли на мене припинять витріщатися, а тоді повільно, намагаючись не привертати ще більше уваги, рушив попід стіною. Я видивлявся в натовпі бодай якісь спалахи кольору, сподіваючись знайти Джеймса, Філіппу або Мередіт. Так само, як і на Гелловін, ми не знали, з чого все має початися. Здавалося, у залі аж вібрує нетерпіння, ніби електричним струмом проймаючи присутніх.

Моя рука лежала на руків’ї меча, що висів на поясі. У вівторок я дві години провів з Каміло, відточуючи двобій для першої дуелі вистави. Хто ж буде Тібальтом і де він ховається? Я був готовий.

Оркестр раптом замовк, і майже відразу з балкона пролунав чийсь голос:

— Адже ж сваряться наші господарі, а ми — тільки їхні слуги[102].

Двоє дівчат — обидві третьокурсниці, як мені здалося — перехилилися через бильця балкона на східній стіні. Прості срібні напівмаски приховували їхні очі, волосся було гладенько зачесане. Вони були вбрані в чоловіче — обидві в бриджах, чоботах і дублетах.

— Дарма, — озвалася інша. — Я буду справжній тиран! Упоравшися з чоловіками, я й до дівчат буду лютий; я їм голови постинаю.

— Голови дівчатам?

— Авжеж, голови або щось інше, розумій як хочеш.

Вони розсміялися — брутально, виклично, по-чоловічому, і до їхнього сміху охоче долучилися глядачі внизу. Я стояв і розмірковував, як мені найкраще втрутитися, щоб покласти край їхнім балачкам. Але коли в залі з’явилися Абрам і Балтазар (також третьокурсниці), Грегорі та Самсон перекинули ноги через поруччя й почали спускатися найближчою колоною, міцно чіпляючись за зелені пагони, якими вона була оповита. Щойно їхні ноги торкнулися підлоги, одна з дівчат свиснула, і двоє слуг із дому Монтеккі озирнулися. Непристойний жест — він викликав черговий вибух сміху — швидко спровокував суперечку.

ГРЕГОРІ: Ви напрошуєтесь на сварку, синьйоре?

АБРАМ: На сварку, синьйоре? Ні, синьйоре.

САМСОМ: Якщо ви бажаєте, синьйоре, я до ваших послуг.

Я служу хазяїнові не гіршому, ніж ваш.

АБРАМ: Та вже ж не кращому.

САМСОН: Авжеж кращому, синьйоре.

АБРАМ: Ви брешете.

Усе це завершилося незграбною бійкою двоє на двоє. Глядачі (які юрмилися тепер попід стінами) стежили за тим, що відбувалося, зі щирим захопленням, підбадьорюючи своїх улюбленців. Я вичікував, поки не відчув, що баталія вже достатньо концентрована, щоби втрутитися, а тоді кинувся вперед, витягаючи кинджал, і заходився розборонювати дівчат.