Ніби ми злодії

ДЖЕЙМС: У наших снах більш правди, ніж в словах...

АЛЕКСАНДР: Була з тобою королева Меб!

Я відступив на два кроки, щоби бачити, як розгортатиметься цей важливий монолог. Меркуціо в Александра був гострий, як бритва, неврівноважений, майже навіжений. Його різці виблискували, коли він посміхався, маска грайливо мерехтіла, коли він танцював, пускаючи бісики то одному, то іншому глядачеві. І голос його, і рухи ставали все чуттєвішими, усе нестямнішими, аж доки Александр остаточно не втратив контролю над собою і не кинувся до мене. Я відсахнувся, але недостатньо швидко — він вчепився мені у волосся, смикнув голову назад, до свого плеча, і, вишкірившись, заговорив мені на вухо:

АЛЕКСАНДР: Вона ж, відьмачка, душить тих дівчат,

Що сплять на спині, і привчає їх

Витримувать вагу чоловіків,

Як зробляться вони жінками. Ще

Ця Меб...

Я силкувався вирватися з його рук, але хватка в нього виявилася залізна, майже божевільна, що ніяк не в’язалася з невагомим рухом пальців, які торкалися гаптування в мене на грудях. Джеймс, який спостерігав за нами, прикипівши до місця, раптом ніби струсив із себе заціпеніння й відтягнув Александра геть від мене.

— Мовчи, Меркуціо, облиш! — його долоні стиснули Александрове обличчя. — Ти про пусте говориш!

Розфокусований Александрів погляд зустрівся з Джеймсо-вим, і Александр мовив уже повільніше:

— Так, про сни!

Адже лінивого ума це діти,

Це нашої фантазії плоди.

Породжує вона химерні мрії —

Легкі й тонкі так само, як повітря...

Коли знову настала моя черга, я заговорив обережно, намагаючись зрозуміти, чи Александр зараз і справді... безпечний. Наша розмова, що відбулася сьогодні ввечері, була надто близькою, надто нещодавньою, щоб не зважати на неї, вона дошкуляла, наче свіжа подряпина на шкірі.

Я: І нас той вітер із путі збиває.

Скінчивсь бенкет, і прийдемо ми пізно.

Джеймс підняв голову, вдивляючись угору, примружився на скляну баню, що здавалася неймовірно далекою, — ніби шукаючи в потоці світла від люстр розгадку якоїсь таємниці, виглядаючи мерехтіння зірки. Я згадав, як у ніч вечірки ми стояли разом у садку, витріщаючись у небо через зубчасту прогалину між кронами дерев. То була наша остання самотня, безневинна мить, той спокій, що передує нестримному шалу негоди.

ДЖЕЙМС: Боюся, навпаки — занадто рано...

Мені передчуття тривожить душу,

Немов якась погроза наді мною

В сузір’ях висить, і моя судьба

В цю ніч чудову, на розкішнім святі,

Почне негадано свій грізний, хід —

Життя моє нікчемне обірве,

Яке ще в грудях жевріє, пославши

Мені страшну і передчасну смерть.

Він помовчав трохи, досі вдивляючись угору з якимось м’яким подивом. У його очах блакитними краплинами сяяв смуток. Потім він зітхнув і з усмішкою похитав головою.

ДЖЕЙМС: Та той, хто править кораблем моїм,

Хай підніма вітрила! Ну, ходім!

Я майже забув, де ми — і навіть хто ми, — але знову заграв оркестр, і реальність квапливо повернулася. Звуки нового запаморочливого вальсу наповнили атріум і вдихнули життя в глядачів, які принишкли під час попередньої сцени. Раптом виявилося, що бал у Капулетті в самому розпалі.

Александр підхопив найближчу дівчину й силоміць потягнув її танцювати. З-за імпровізованих лаштунків з’явилися інші актори, які зробили те саме, — вони вибирали випадкових партнерів, водночас підштовхуючи інших гостей одне до одного. Незабаром зал ніби перетворився на суцільний вир — напрочуд граційний, зважаючи на кількість пар. Я теж знайшов собі партнерку — тут-таки, просто поруч, вона нічим не відрізнялася від інших дівчат, крім чорної стрічки на шиї, — і вклонився їй, запрошуючи на танець. Ми кружляли, оберталися, знову кружляли, але зосередитися на танці в мене не виходило. Краєм ока я вгледів Філіппу в чорній зі сріблом і пурпуром масці; вона теж була вбрана в чоловіче й танцювала з іншою дівчиною, і я замислився, чи вона, бува, не Паріс? Відвернувшись на мить, я загубив її в натовпі. Видивлявся Джеймса, шукав поглядом Мередіт, але не міг нікого знайти.