Ніби ми злодії

Я зупиняюся на краю пірса, дивлюся у воду. Мабуть, можна сказати, що виглядаю я нівроку як на свій вік. Волосся в мене темне, як і раніше, очі такі ж ясні, яскраво-блакитні, тіло кремезніше, і сам я сильніший, ніж був до в’язниці. Тепер мені потрібні окуляри для читання, але, за винятком цього й кількох нових шрамів, я не надто змінився. Мені тридцять один, але почуваюся я старшим.

Скільки зараз Колборнові? Я не питаю, хоч міг би. Наші стосунки не регламентовані вимогами ввічливості. Ми стоїмо на самісінькому краєчку пірса, так що пальці ніг аж стирчать над водою. Мовчимо. Над поверхнею озера здіймається такий знайомий запах стоячої води, що я відчуваю, як ледь напружується задня стінка горла.

— Ми нечасто сюди приходили, коли надворі було зимно, — починаю без його спонукань. — Після Дня подяки й аж до Різдва ми переважно сиділи в Замку, біля каміна, розписували декламаційні схеми для наших монологів. Якщо не зважати на порожнє крісло, усе було майже гаразд. Я жодного разу не бачив, щоби хтось сідав у те крісло, відколи Річард помер. Ми, мабуть, усі були трохи забобонними — п’єси, у яких купа відьом та привидів, здатні зробити тебе марновірним...

Колборн неуважно киває. Відтак вираз обличчя змінюється, він супить чоло.

— То що, ти вважаєш, що Шекспір у чомусь винен?

Запитання настільки несподіване й безглузде для такої розумної людини, що я не можу приховати усмішку.

— Шекспір винен у всьому, — кажу я.

Колборн і собі всміхається слідом за мною, хоча трохи нашорошено: він не впевнений, чи знає, що тут кумедного.

— Це ж чому?

— Це складно пояснити словами... — я роблю паузу, витрачаю хвилину на те, щоб зібратися з думками, потім продовжую, так і не подужавши це зробити: — Ми провели чотири роки — а більшість із нас ще й кілька років до того на додачу, — занурившись у Шекспіра. З головою занурившись. Тут ми могли віддатися цій спільній одержимості. Ми спілкувалися шекспірівськими рядками, наче окремою мовою, і трохи втратили зв’язок із реальністю.

Я ще раз обмірковую власні слова.

— Ні, мабуть, навіть не так. Шекспір цілком реальний, але його персонажі існують у світі крайнощів. Їх кидає із захвату в розпач, з кохання — у ненависть, із дива — у жахіття. Але це не мелодрама, вони не переграють. Кожна мить для них — вирішальна.

Я скоса дивлюся на нього, не знаючи, чи вдалося мені бодай приблизно пояснити, про що йдеться. У Колборна на обличчі й досі та невпевнена напівусмішка, але він киває, і я веду далі:

— Хороший шекспірівський актор — та взагалі будь-який хороший актор! — не промовляє слова, він їх відчуває. Ми відчували всі пристрасті персонажів, яких грали, наче свої. Але емоції персонажа не скасовують емоцій актора — ні, ти просто відчуваєш усе відразу. Уявіть, що всі ваші думки й почуття переплелися з усіма думками та почуттями геть іншої людини. Інколи буває доволі складно відрізнити одне від іншого.

Я трохи вповільнююся, затинаюся. Мене дратує неспроможність пояснити власні думки (і той факт, що навіть зараз, десять років по тому, я сприймаю себе як актора, лише підсилює це роздратування). Колборн уважно, з цікавістю спостерігає за мною. Я облизую губи й продовжую, тепер обережніше:

— Уже сама наша здатність відчувати була така неосяжна, що під її вагою ми аж заточувалися, наче Атлант під вагою земної кулі... — Я зітхаю, і свіжість повітря забиває мені памороки. Цікаво, скільки часу знадобиться на те, щоб знову до неї звикнути? У мене болить у грудях — можливо, через цю свіжість, а можливо, й ні. — Щодо Шекспіра, річ у тім, що він дуже... переконливий. Проговорює вголос невимовне. Перетворює скорботу, і радість перемоги, і захоплення, і лють на слова, на щось, що ми здатні зрозуміти. Шекспір робить усі таємниці людського єства збагненними... — я затинаюся. Знизую плечима. — Виправдати можна взагалі будь-що, якщо зробити це достатньо поетично.

Колборн опускає очі, дивиться на сріблясті лелітки сонця на поверхні води.

— Гадаєш, Річард погодився б із цим?

— Гадаю, Річард був зачарований Шекспіром так само, як і ми всі.

Колборн приймає це без заперечень.

— Знаєш, дивина та й годі, — каже він. — Мені час від часу доводиться нагадувати собі, що я ніколи не був із ним знайомий...

— Ви його або полюбили б, або зненавиділи.

— Чому ти так думаєш?

— Просто таким він був.

— А ти сам? Ти його любив чи ненавидів?

— Зазвичай і те, й інше водночас.

— То ось що ти мав на увазі, коли сказав, що ви все відчуваєте удвічі більше?

— Авжеж, — киваю я. — Схоже, ви мене зрозуміли.

Западає приємна тиша — принаймні для мене приємна. Я на мить забуваю, навіщо ми тут, і дивлюсь, як із дерева зривається листочок, як він кружляє, підхоплений вітром, як опускається на воду. Брижі розходяться колами по озерній гладіні, прямуючи до берегів, але згасають, так і не сягнувши їх. Я майже бачу, як ми всімох біжимо лісом вздовж берега, зриваємо одяг, мчимо до озера, готуючись разом стрибнути у воду. Третій курс, рік комедії. Світлий, чудовий, такий далекий. Минуле, якого не повернути.