Ніби ми злодії

Ми тинялися містом, поки шампанське не вивітрилося, а самі ми не почали замерзати, а тоді незграбно почимчикували назад до квартири. Там було темно й тихо, останні з гуляк влаштувались у вітальні — чи то спали, чи то були надто під кайфом, щоби поворухнути бодай м’язом. Ми нишком прокралися до кімнати Мередіт, стягнули із себе мокрий одяг і скрутилися, обійнявшись, під ковдрою на її ліжку. Спроба зігрітися повільно, але передбачувано перетворилася на нові й нові поцілунки, відтак на поступове роздягання, обережні доторки, а тоді врешті-решт на секс. Уже опісля я все чекав, що мене накриє відчуття провини, тиснутиме потреба перепросити в Річардового привида. Але цього разу, коли я був майже готовий розплющити очі й побачити, як він височіє наді мною, привид відмовився з’являтися. Натомість тінь на стіні чомусь перетворилася на Джеймса, якому геть не було що робити в цій кімнаті й у моїх думках тієї миті. Усередині піднялася лють, але, перш ніж вона вдарила мені в голову, Мередіт поворухнулася, підсунулася ближче — і видиво розвіялося. Я полегшено видихнув, мені майнуло, що Мередіт спромоглася вирвати мене з якогось тривожного напівсну. Пучками пальців я окреслив її плече, гладенький вигин талії, мене заспокоювала ця м’якість і жіночність. Її голова лежала в мене на грудях, і я замислився, чи відчуває вона той самий нетривкий спокій, що тоді раптом огорнув мою збаламучену душу.

Наступні три дні проминули приблизно так само. Надвечір ми налигувалися, терпіли Калеба, скільки вистачало снаги, а тоді разом падали в ліжко. Удень ми гуляли Нью-Йорком, збували час і тринькали гроші родини Дарденнів у книгарнях, театрах і кав’ярнях, розмовляли про життя після Деллекера, нарешті усвідомивши, що до цієї миті — усього кілька місяців. Але багато чого так і лишилося несказаним.

— На весняній виставі будуть агенти, — якось по обіді сказала Мередіт, коли ми поверталися зі «Стренда» з порожніми руками — тільки тому, що вже побували там раніше. — А потім буде ще один показ, у травні. Я ще навіть не думала, що саме читатиму, — вона ліктем дала мені штурханця. — Нам з тобою треба зробити спільний етюд. Можемо взяти... Не знаю навіть. Маргарет і Саффолка[105]... — вона підвела голову й спитала легковажно: — А ти б носив моє серце як прикрасу, в коробочці?

— Не знаю. А ти носила б мою голову в кошику, якби її відрубали пірати?

Вона глянула на мене, ніби я геть здурів, аж тоді — на моє полегшення й радість — розсміялася, і сміх її був нестримним і прегарним, наче щойно розквітла тигрова лілея. Коли веселощі вгамувалися, Мередіт глянула на перехожих навколо, що рівним потоком сунули до Юніон-сквер.

— Буде так дивно, — сказала вона вже серйозніше, — коли всі наші тут зберуться.

— Це буде прикольно, — сказав я, замислившись, чи не впише вона нас до себе на тиждень, поки триватимуть покази. А що? Спатимемо на підлозі, наче школярі на піжамній вечірці... — Такий собі тест-драйв. За рік, мабуть, уже всі тут осядемо.

— Гадаєш?

— Ну, ми ж маємо бути там, де Шекспір. Ти й надалі житимеш у батьків?

— Божечки, ні. Мені треба вибиратися звідси.

— Тоді, мабуть, тобі доведеться оселитися в якійсь халупі посеред нетрів Квінса, як і всім нам.

Я схилився до неї, наші плечі стикнулися, і вона якось невпевнено всміхнулася мені.

— Знову туситимемо один в одного на головах, як у Замку?

— А, власне, чому ні?

Усмішка Мередіт згасла, вона похитала головою.

— Як раніше вже не буде.

Я обхопив її рукою за шию, пригорнув до себе й поцілував у скроню. Відчув, як вона зітхнула, видихаючи власний смуток, і втягнув його в себе. Ні, як раніше вже не буде. З цим годі було сперечатися.

У неділю ввечері ми вилетіли назад до «ОТара», першим класом — це був Калебів подарунок. До Замку ми дісталися першими, оскільки заняття розпочиналися тільки в середу. (Я був за це вдячний. Хай там що відбувалося між Мередіт і мною — ми так жодного разу й не говорили про це після нашого невдалого «побачення» в «ШексBEER», — я не готовий був обговорювати це з іншими.) Я відірвав наліпку «Ла-Ґвардії» зі своєї валізи й поставив ту біля ліжка. На мить завмер, дивлячись у куток кімнати, який займав Джеймс. Мої сімейні драми й те, як я зосередився на Мередіт, дали мені змогу на пару тижнів викинути Джеймса з голови. Я казав собі, що той ревнивий розпач, який охопив мене під час «Різдвяної маски», був просто хвилинним божевіллям, побічним ефектом підступної театральної магії. Але, стоячи зараз у Вежі, у кімнаті, де мене зустріла Джеймсова тінь, я відчував, цей розпач знову повільно підкрадається до мене.

На непевних ногах я спустився вниз і провів ще одну ніч із Мередіт — інше мені годі було вигадати.

СЦЕНА ДРУГА

У середу просто зранку на дошці оголошень з’явилося повідомлення про прослуховування в другому семестрі.

Усіх студентів четвертого та другого курсів,