Ніби ми злодії

Музика, на мою думку, занадто затягнулася. Коли вона нарешті вщухла, я ще раз квапливо вклонився і вибіг геть із зали, прямуючи до чорних сходів на балкон. Тут було тихо й зовсім темно. Декілька голуб’ят вирішили усамітнитися і тепер, знявши маски, чаїлися попід стінами, зливаючись у поцілунках. Знову заграла музика, цього разу повільніша. Світло потьмяніло, увійшло в синій спектр — лише Джеймс стояв сам-один у яскравому білому колі. Коли промінь упав на нього, танцюристи, які юрмилися довкола, відступили й замовкли.

ДЖЕЙМС: Хто синьйорина та, що подає

Свою прекрасну руку кавалеру?

Глядачі озирнулися, щоби побачити, на кого саме він дивився. А там, бліда й невагома, наче привид, стояла Рен. Верхня частина її обличчя ховалася під біло-блакитною маскою, але не впізнати її було неможливо. Мої пальці вчепились у край балюстради. Я перехилився вперед так сильно, що мало не впав.

ДЖЕЙМС: Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до цеї ночі!

Знову ринула музика. Рен і її тимчасовий партнер повільно закружляли на місці й розіграли пантоміму прощання. Джеймс, ніби сам не тямлячи, що робить, наближався до них. Він не зводив очей із Рен, немов боявся, що вона просто розчиниться в повітрі, якщо він бодай на мить випустить її з поля зору. Підійшовши ближче, Джеймс узяв її за руку, і Реп озирнулася глянути, хто це до неї торкнувся.

ДЖЕЙМС: Коли торкнувсь рукою недостойно

І осквернив я цей олтар святий,

Уста — два пілігрими — хай пристойно

Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий.

Він схилив голову й поцілував її руку. Коли Рен заговорила, від її подиху в Джеймса ледь ворухнулося волосся.

РЕН: О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук — то поцілунок їх.

Під час її промови вони почали повільно, рука в руці, рухатися залом. А тоді зупинилися, змінили руки й подалися у зворотному напрямку.

ДЖЕЙМС: Але, крім рук, ще дано й губи їм...

РЕН: Так, для молитви, любий пілігрим...

ДЖЕЙМС: О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками!

Вони завмерли. Джеймсові пальці ковзнули її щокою; він підняв її обличчя за підборіддя й поцілував так легесенько, що Рен, здається, навіть не відчула цього.

ДЖЕЙМС: Твої уста очистили мій гріх...

РЕН: Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

ДЖЕЙМС: Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!

Верни ж мій гріх.

Він знову поцілував її, цього разу довго й повільно. Моє обличчя під маскою було гарячим і липким, усередині ніби все скрутилося вузлом і нило, наче відкрита рана. Я важко навалився на балюстраду, здригаючись під вагою двох істин, на які аж дотепер примудрявся не зважати. Джеймс був закоханий у Рен, а я шалено, нестямно ревнував.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ПРОЛОГ

— А він коротший, ніж я пам’ятав... — кажу я Колборнові, коли ми стоїмо на пірсі, дивлячись на воду. — Тоді мені здавалося, ніби він аж кілька кілометрів завдовжки...

Стиха перемовляючись, ми пройшли лісом і опинилися на південному березі озера. Колборн слухає мене з незмінним терпінням, зважуючи та оцінюючи кожне почуте слово. Я озираюся до нього й питаю:

— Дітлахів що, взагалі тепер сюди не пускають?

— Силоміць не втримаєш, але щойно вони розуміють, що це звичайний собі пірс і дивитися тут нема на що, уся цікавість щезає. У нас є нагальніша проблема: народ цупив усе, що колись належало тобі.

Таке мені й на думку спасти не могло, тому я спантеличено витріщаюся на Колборна:

— Це ж що саме, наприклад?

Він знизує плечима:

— Старі книги, деталі костюмів, фотографію вашого курсу з того коридору за сценою... її ми повернули, але хтось устиг зішкребти зі світлини твоє обличчя, — він помічає мою розгубленість і додає: — Насправді все не так уже й погано. Я досі отримую листи, автори яких намагаються мене переконати, що ти невинуватий.

— Так, — кажу я. — Я такі теж отримую.

— Ну то як? Тебе вони переконали?

— Ні. У мене є точніша інформація.

Йду до краю пірса, Колборн — за мною, тримаючись на крок позаду. Я знаю, що заборгував йому нове закінчення нашої старої історії, але мені несподівано важко розповідати далі. До Різдва ми ще могли вдавати, буцімто з нами взагалі-то все гаразд — чи що колись із нами буде все гаразд.