Читаем Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса полностью

Тоді ми пішли до каплиці, де владарює її чудотворна ікона, і впали на коліна: «Мати Божа Меснице,— гукнули,— підніми свого списа і вдар злодія!» Зібрались ми всі у дворі, дивимось — немає іуди Захаріаса. «Це він підпалив нас, він!» — закричали ми всі разом і кинулись шукати його. Шукали цілий день і цілу ніч, та марно. А сьогодні на світанку пішли знову до каплиці. І що ж побачили, любі християни? Диво господнє, диво з див! Захаріас лежав у ногах Матері Божої Месниці мертвий, а на кінчику її списа блищала крапля крові.

— Господи помилуй! Господи помилуй! — зашепотіли селяни, попадали на коліна й почали молитися.

— Але що найстрашніше! — вів далі чернець, проковтнувши слину.— Як нахилилися ми, щоб підняти його, проклятого, то так і завмерли з роззявленими ротами: богородиця оббрила йому і чуба, і вуса, і бороду — наче католицького попа!

Я відвернувся, ледве стримуючи сміх, глянув на Зорбаса й тихо сказав:

— Безбожник!

Але Зорбас дивився на ченця виряченими очима й безперестану хрестився з розчуленим виглядом.

— Господи твоя воля, господи твоя воля, дивовижні діла твої,— бурмотів він.

Тимчасом верхівці на мулах під’їхали й спішились. Отець-економ тримав у обіймах чудотворну ікону. Він виліз на камінь, і всі присутні один поперед одного кинулись до нього поклонитися богоматері. За ним отець Дометіос тримав тацю — збирав пожертви, кроплячи свяченою водою твердолобі селянські голови. Троє ченців стали в коло, схрестили волохаті руки на животах і, обливаючись потом, затягли псалом.

— Ми підемо по крітських селах,— сказав товстий Дометіос,— щоб віруючі могли поклонитися чудотворній іконі й пожертвувати те, на що надихне їх всемилостива... Назбираємо грошей, відновимо святий монастир...

— От кнури! — буркнув Зорбас.— Ще й на цьому зароблять!

І підійшов до ігумена:

— Отче-ігумене, все готово до освячення. Нехай пречиста діва благословить наше діло!

Сонце підбилося височенько, вітру не було, стало жарко. Ченці поставали навколо першого стовпа, на якому маяв грецький прапор, витерли рукавами піт з лобів і затягли молитву «на закладання дому»: «Господи, господи, утверди цю машину на міцному камені, і хай ні вітер, ні дощ не зрушить її...» Вони вмочали кропило в мідний дзбан і кропили стовп, канат, гаки, Зорбаса й мене, а потім селян, робітників і море.

Далі святі отці обережно, наче хвору жінку, підняли ікону й поставили на високий камінь біля папуги, а самі скупчились навколо неї, чекаючи урочистого відкриття дороги. По другий бік стовпа зайняла місце старшина. Зорбас опинився посередині, а я відійшов до моря.

Для початку вирішили спустити лише три колоди — бог любить трійцю. Але потім до них додали й четверту на знак вдячності богородиці.

Ченці, селяни й робітники почали хреститися, шепочучи:

— В ім’я господнє і пресвятої матері божої...

Зорбас підскочив до першого стовпа, сіпнув за шнур і спустив прапор. Це був сигнал для робітників, які чекали на горі. Всі враз відступили далі від стовпа й звернули погляди на вершину гори.

— Во ім’я Отця! — вигукнув ігумен.

Що тут скоїлось — неможливо описати: все сталося так блискавично, що ми ледве встигли відскочити геть. Вся канатна дорога розгойдалася, колода, яку робітники підвісили до каната, помчала з демонічною силою вниз, б’ючись об каміння й викрешуючи іскри, від неї відколювались великі тріски й розліталися на всі боки. За кілька секунд колода опинилася внизу, але вже у вигляді напівобгорілої головешки.

Зорбас глянув на мене, як побитий пес, ченці й селяни відсунулися ще далі, мули щосили засіпались на прив’язі. Товстий Дометіос упав ниць на землю.

— Змилуйся наді мною, господи! — перелякано шепотів він.

Зорбас підніс руку й мовив:

— Це нічого, так завжди буває з першою колодою. Зараз машина відрегулюється, дивіться!

Він підняв прапор, подав знак і відскочив від стовпа.

— І Сина! — знову заволав ігумен і голос його злегка затремтів.

Пустили другу колоду. Стовпи захиталися, колода розігналась, підстрибнула, як дельфін, і помчала просто на нас, але напівдорозі розлетілася на тріски.

— Сто чортів йому в ребра! — процідив Зорбас, кусаючи вуса.— Не той кут нахилу!

Він люто рвонувся до стовпа, спустив прапор, знову даючи знак; ченці, сховавшись за крижами мулів, почали хреститися, старшина чекала напружено, готова щодуху чкурнути.

— І Святого Духа! — видушив із себе ігумен і підібрав поли ряси.

Третя колода була велетенська; як тільки її пустили, розлігся страхітливий гуркіт.

— Лягайте на землю, нещасні! — утікаючи від стовпа, крикнув Зорбас.

Ченці попадали ниць, селяни юрбою сунули наосліп.

Соснова колода високо підскочила й знову помчала під канатом, викрешуючи іскри. Ми не встигли й роздивитись, як вона проскочила схил, потім узбережжя і гепнулась далеко в море, здійнявши хмару бризок та піни. Чимало стовпів хиталося, похилившись до землі.

— Це нічого! Це нічого! — в нестямі загорлав Зорбас.— Зараз машина відрегулюється! Вперед!

Він знову підняв прапор, хоч відчувалося, що це вже з відчаю, аби швидше з усім цим покінчити.

— І Пресвятої Діви Месниці...— пробелькотав з-за скелі ігумен.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы
Люди как боги
Люди как боги

Звездный флот Земли далекого будущего совершает дальний перелет в глубины Вселенной. Сверхсветовые корабли, «пожирающие» пространство и превращающие его в энергию. Цивилизации галактов и разрушителей, столкнувшиеся в звездной войне. Странные формы разума. Возможность управлять временем…Роман Сергея Снегова, написанный в редком для советской эпохи жанре «космической оперы», по праву относится к лучшим произведениям отечественной фантастики, прошедшим проверку временем, читаемым и перечитываемым сегодня.Интересно, что со времени написания и по сегодняшний день роман лишь единожды выходил в полном виде, без сокращений. В нашем издании воспроизводится неурезанный вариант книги.

Герберт Джордж Уэллс , Герберт Уэллс , Сергей Александрович Снегов

Фантастика / Классическая проза / Космическая фантастика / Фантастика: прочее / Зарубежная фантастика