Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я швидко йшов берегом і теж розмовляв з невидимим ворогом, і теж кричав: «Не вдерешся ти в мою душу, не відчиню я тобі дверей, не погасиш ти мого вогнища, не повалиш мене!»

Сонце ще не виткнулося з-за гори, суцільне полотнище моря й неба вигравало синіми, зеленими, рожевими, перламутровими барвами, удалині серед олив попрокидалося й заблищало дрібне співоче птаство.

Я йшов понад морем, щоб попрощатися з цим пустельним узбережжям, закарбувати його в пам’яті й забрати з собою його образ.

Чимало радощів зазнав я на цьому березі, життя з Зорбасом збагатило моє серце, а деякі його слова вгамували мій дух, дуже просто пояснюючи найскладніші проблеми, які терзали мене. Цей чоловік своїм непомильним інстинктом, своїм первісним орлиним поглядом вибирав найпевніші й найкоротші шляхи до вершини прагнень — туди, де прагнення здійснюються, а отже, зникають.

Мене обігнала компанія чоловіків і жінок з кошиками, повними пляшок і закуски, прямуючи в сади на гуляння з нагоди Першого травня. Дівочий голос, вихопившись, як водограй, завів пісню. Повз мене, задихаючись, пробігло мале дівча з тугими випнутими грудьми і видерлось на високий камінь, рятуючись від переслідувача,— за нею знався чорнобородий чолов’яга, блідий і роздратований.

— Спустися... Спустися...— благав він тремтячим голосом.

Однак розрум’яніле дівча піднесло руки, заклало їх за голову і, повільно погойдуючи розпашілим тілом, заспівало:

Чи ти любиш мене, чи ні, нащо це мені знати?
Хоч ходи за мною, хоч ні, я не буду питати!

— Спустися... Спустися...— то благально, то погрозливо гукав чорнобородий.

Аж раптом він підстрибнув, ухопив дівча за ногу й міцно стиснув, а воно, мовби тільки й чекало цього, як полегшення, враз розплакалося.

Я швидко пройшов повз них; усі ці пристрасті сповнювали моє серце гіркотою. Перед моїм зором спливла повна, напахчена стара сирена: пересичена коханням, вона простудилася одного вечора, земля розступилася і поглинула її. Розпухле й позеленіле тіло вже, напевне, лопнуло, з нього витекли всі соки, і до роботи взялися хробаки...

Я з жахом струснув головою. Земля іноді стає прозорою, і тоді ми помічаємо великого промисловця, Хробака, який день і ніч працює в своїх підземних робітнях. Але ми швидко відводимо погляд угору, бо людина здатна витримати що завгодно, окрім вигляду маленького білого хробачка.

Край села я зустрів поштаря, який саме збирався дмухнути в свій ріжок.

— Лист, хазяїне! — гукнув він, подаючи мені голубий конверт.

Я аж підскочив з радості, пізнавши дрібний старанний почерк. Швидко пройшовши селом, я дістався до оливкового гаю й нетерпляче розкрив конверт. Лист був короткий, писаний поспіхом, і я прочитав його одним духом:

«Ми дісталися до кордону Грузії, врятувалися від курдів. І, здається, я лише тепер знаю, що таке щастя. Лише тепер я це розумію, бо на собі пізнав прадавню хрестоматійну мудрість: щастя — це виконання свого обов’язку. І що важчий обов’язок, то більше щастя...

За кілька днів оці переслідувані, приречені на смерть грецькі душі прибудуть у Батум, а сьогодні я отримав телеграму:

«З’явилися перші пароплави!»

Тисячі оцих бувалих у бувальцях роботящих греків і їхніх широкозадих жінок разом з дітьми незабаром будуть пересаджені на землю Македонії та Фракії. Ми ввіллємо свіжу, буйну кров у жили Греції.

Я трохи притомився, та це дарма. Ми перемогли, учителю. До зустрічі!»

Сховавши листа, я радісно прискорив ходу — почувався щасливим. Я йшов і йшов крутою стежкою вгору, мнучи в пальцях волохату стеблинку розквітлого чебрецю. Наближався полудень. Моя тінь, геть чорна, стяглася в невеликий клаптик під ногами. У високості ширяв орел, його крила змахували так повільно, що здавались непорушними. Зачувши мене, з кущів випурхнула куріпка, розітнувши повітря металевим лопотінням.

Я був щасливий; почуття переповнювали мене, хотілося співати, та замість слів у мене вихоплювалися тільки нерозбірливі крики. «Що це з тобою? — насмішкувато запитував я самого себе.— Ти так дуже переживаєш за свого друга? Май розум! Тобі не соромно?» Але ж ніхто мені не відповідав, я все підіймався й підіймався стежкою, і мої почуття поступово холонули. Почулося дзеленчання, на скелях з’явилися чорні, брунатні й сірі кози, попереду них ішов, високо задерши голову, важкий цап. У повітрі запахло козиною.