Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Гей, куме! Куди поспішаєш? За ким женешся?

На одній із скель виріс пастух. Він свистів, заклавши в рота пальці,— гукав мене.

— Діло маю! — відповів я, уперто видряпуючись угору.

— А почекай-но, попий молока, освіжися! — знову загукав пастух і попрямував до мене, стрибаючи з каменя на камінь.

— Я діло маю! — так само коротко відповів я, ніби боявся, що балачка розвіє мою радість.

— Що, ти не хочеш напитися в мене молока? — остовпів пастух.— Ну, то йди собі з богом.

Він заклав пальці в рота, свиснув на стадо і разом з козами зник між скелями.

Невдовзі я вибрався на вершину гори і заспокоївся, ніби ця вершина й була метою моїх зусиль.

Простягнувшись у тіні під скелею, я задивився на поле й море. Дихалось мені на повні груди, повітря пахло шавлією й чебрецем. Я встав, нарвав цілий оберемок шавлії і знову ліг, підмостивши її під голову; очі заплющувались від утоми.

Якоїсь миті думка моя полинула до високих засніжених плато, я спробував змалювати в уяві гурти людей і худоби, що поспішали на північ, а попереду них — мого друга, проводиря. Але картина швидко розпливлася — мене змагала непереборна соннота.

Я намагався боротися зі сном, і щоб не заснути, розплющив очі. Навпроти мене на скелі, на самісінькому вершечку гори усівся ворон. Його чорно-сині крила виблискували під сонцем, і було добре видно червоний дзьоб. Це здалося мені поганим знаком, я жахнувся і, взявши камінь, пожбурив у птаха. Ворон ліниво, спокійно змахнув крилами.

Я знову заплющив очі, не маючи сили опиратися дрімоті, і враз, блискавично, заснув.

Проспав я, мабуть, лише декілька секунд, аж раптом скрикнув і підхопився на ноги: ворон усе ще махав крилами майже наді мною, поволі віддаляючись. Я присів на камінь, тремтячи всім тілом: дивний сон, як меч, як осяяння згори, розітнув мій мозок.

Мені приснилося, що я, один-однісінький, підіймаюся вгору афінською вулицею Гермеса. Ясний день, а на вулиці нікого, крамниці зачинені, мертва пустеля. І раптом, переходячи вулицю Капнікареа, я побачив мого друга. Блідий, задиханий, він біг услід за височенним чоловіком, який простував велетенськими кроками. Мій друг, одягнений у свою офіційну дипломатичну форму, помітив мене і здалеку гукнув уривчастим голосом:

«Агов, учителю! Як справи? Скільки літ, скільки зимі Приходь сьогодні ввечорі, поговоримо!»

«Куди?» — крикнув я щосили, ніби він був хтозна як далеко.

«На площу Омонію, ввечорі, о шостій. До кав’ярні «Райське джерело».

«Добре,— відповів я,— прийду».

«Ти тільки кажеш,— почувся в його голосі докір,— ти тільки кажеш, а не прийдеш».

«Я обов’язково прийду! — вигукнув я.— Дай мені свою руку!»

«Я дуже поспішаю».

«Чому поспішаєш? Дай мені руку!»

Він простяг руку, і раптом вона відірвалася від плеча, полетіла в повітрі й ухопилася за мою.

Я здригнувся від холодного потиску, скрикнув і враз прокинувся.

Вгорі, майже над моєю головою все ще махав крилами ворон, поволі віддаляючись. Губи мої гірко скривилися.

Обернувшись обличчям до сходу, я втупився поглядом у простір, ніби хотів зазирнути за край світу й подивитися, що там діється: я був певен, що мій друг потрапив у небезпеку. І я тричі гукнув його:

— Ставрідакісе! Ставрідакісе! Ставрідакісе!

Я немовби хотів додати йому духу. Але голос мій танув у повітрі за кілька сажнів від мене.

Я подався вниз — майже покотився з гори, прагнучи тілесною втомою заглушити душевну муку. Марно мій розум намагався загравати з таємничими передчуттями, яким інколи вдається пробитися в людську душу — мене проймав жах від якоїсь первісної, цілком тваринної, сильнішої від усякої логіки впевненості. Тої впевненості, яку мають, очевидно, деякі тварини — вівці чи миші — перед землетрусом. У мені прокинулася пралюдська душа, така, якою вона була тоді, коли ще не повністю відділилась від глини й відчувала істину безпосередньо, не спотворену крутійством розуму.

— Він у небезпеці... він у небезпеці...— шепотів я,— він помре... Можливо, він ще й не знає про це, але я знаю напевно.

Збігаючи з гори, я посковзнувся на жорстві, упав і покотився разом з лавиною камінців. Руки й ноги мої, подряпані гостряками, закривавились, сорочка подерлася.

— Він помре... він помре...— шепотів я, і горло моє стискалося все дужче й дужче.

Бідолашна людина звела довкола душі неприступний мур, витоптала в ній маленький тік, де силкується дати лад і безпеку своєму щоденному тілесному й духовному прокисанню. Все на цьому току має котитися визначеним шляхом, священною рутиною, підкорятися простим і зрозумілим законам, щоб ми могли хоча б із сякою-такою певністю передбачати, що має статися і як нам найкраще поводитися. На цьому току, захищеному від буйних наскоків таємничих сил, панують маленькі сороконожки певнот. Існує лише один ненависний ворог, проти якого все і всі гуртуються впродовж тисяч літ, аби прогнати його: Велика Впевненість. І ось ця Велика Впевненість подолала сьогодні мур і звалилась на мене.

Діставшись нашого узбережжя, я трохи передихнув, ніби опинився за другою укріпленою лінією свого току й узявся перегруповувати сили.