Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я писав швидко, без перепочинку,— поспішав. Я вже виносив «Будду» в собі і ось тепер бачив, як з мого нутра снувалася блакитна стрічка, помережена літерами; вона снувалася дуже швидко, й моя рука ледве встигала за нею. Я писав і писав, і це давалося навдивовижу легко й просто: це було наче списування. Цілий світ зринав переді мною, зроджений із співчуття, самозречення й повітря — палац Будди, жінки в гаремі, золота колісниця, три страшні зустрічі: із старцем, із хворим, із мерцем; далі втеча, випробування, звільнення, проповідь порятунку; земля вкривалася жовтими квітами, жебраки й царі вбиралися в жовті ряси, легшало каміння, дерево й тіло. Душі ставали повітрям, ставали духом, а дух був незримим. Пальці мої втомилися, але я не хотів, не міг зупинитися: видіння швидко пролітали і щезли і треба було встигнути описати їх.

Вранці Зорбас побачив, що я сплю, поклавши голову на рукопис.

Коли я прокинувся, сонце вже підбилося височенько. Права рука так затерпла від писання, що навіть пальці не згиналися. Буддійський ураган, промчавши наді мною, геть спустошив і виснажив мене.

Я нахилився, зібрав аркуші рукопису, що порозліталися по долівці, але не мав ні бажання, ані сили заглянути в них, немов те буйне натхнення було тільки сном і мені не хотілося бачити його приземленим, загнаним за грати слів.

Сіявся дрібний лагідний дощик. Зорбас, перш ніж піти, розпалив мені пічку, і я цілий день сидів по-турецькому, простягнувши руки до вогню, нічого не їв і не пив, сидів нерухомо, заслухавшись у тихий шум першого осіннього дощу.

В голові не було жодної думки. Мій розум, скрутившись у клубочок, мов кріт у мокрому грунті, відпочивав. Я чув найтихші порухи, голоси і шкрябання в глибині землі, чув, як падають у неї краплини і бубнявіє насіння.

Я відчував, як єднаються небо й земля, наче в ті первісні часи, коли вони єдналися, мов чоловік і жінка, творячи дітей, а довкола понад берегом розлягався рев моря й було чути, як воно облизується, наче звір, що хлебче воду, висолопивши язик.

Я був щасливий і розумів чому. Коли щастя приходить до нас, ми рідко відчуваємо його. Лише коли воно мине, і ми оглядаємось назад, то раптом усвідомлюємо — часом з подивом — які ми були щасливі. А я на цьому крітському березі переживав щасливу мить і саме тоді й знав, що вона щаслива.

Неозорий простір, що тягнеться аж до берегів Африки. Раз по раз віє лівас — гарячий південний вітер, що долітає з далеких розпечених пісків. Уранці море пахне динею, опівдні вкривається серпанком, хвилюється, на ньому здіймається безліч маленьких дівочих персів, а увечері воно зітхає, спершу рожеве, потім червоне, як вино, а тоді темно-бузкове й густо-синє.

Пополудні я, граючись, набирав у жменю дрібного золотавого піску й давав йому, теплому й м’якому, просипатися між пальцями. Долоня моя — клепсидра[24], пісок — життя, яке тече й зникає; воно зникає, а я дивлюся на море, слухаю Зорбаса і в моїх скронях стугонить від щастя кров.

Пригадую, одного разу моя Маленька небога, чотирирічна Алька, коли ми напередодні Нового року задивилися на вітрину з іграшками, обернулась до мене й мовила: «Дядьку Змію — так вона мене називала — дядьку Змію, в мене від радості аж роги виросли!» Я здригнувся. Яке ж то диво — життя, і які схожі одна на одну в глибинах своїх, при самому корінні, всі душі, і як вони зливаються воєдино! Бо ось я відразу пригадав маску Будди, вирізьблену з блискучого ебену, що її мені пощастило бачити в одному далекому музеї. Був то Будда звільнений, сповнений найвищої радості по семи роках страждань. Жили в нього на лобі з обох боків так роздулись і випнулись від радості, що вирвалися з-під шкіри й стали схожі на два покручені, як сталева пружина, міцні роги.

Під вечір дощик перестав, небо прояснилося. Я зголоднів, проте був радий цьому, бо незабаром мав прийти Зорбас, а він же розпалить вогонь, і тоді почнеться щоденна церемонія кухарювання і розмов.

— Це теж нескінченна історія! — часто казав Зорбас, ставлячи горщик на вогонь.— Не тільки жінка — дай їй, боже, здоров’я! — Їда теж нескінченна історія.

На цьому березі я вперше пізнав, яку насолоду дає їда. Коли Зорбас розпалював між двома каменями вогонь і куховарив, коли потім ми сідали вечеряти, попиваючи вино, й розмова жвавішала, я відчував, що їда — це теж духовний процес, і що м’ясо, хліб та вино — це ті первісні елементи, з яких твориться дух.

Увечері, після тяжкої денної праці, Зорбас не мав настрою, розмовляв неохоче, слова з нього треба було просто витягувати, рухи його були втомлені й незграбні, аж поки він поїсть і вип’є. Та досить було підкинути, як він казав, вугілля в топку — і вся заніміла, розладнана машинерія його тіла оживала, наливалася силою й починала працювати. Очі займалися вогнем, спогади товпились у голові, ноги поривалися в танок, мовби на них виросли крила.