Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Скажи мені, що ти робиш із їжею, яку споживаєш,— звернувся він якось до мене,— і я скажу тобі, хто ти є. Одні переробляють її на жир і лайно, інші пускають на працю й настрій, а ще інші, як я чув, перетворюють на щось божественне. Отож люди є трьох сортів. Я, хазяїне, не належу ні до найгірших, ні до найкращих. Я посередині. Те, що з’їв, обертаю на працю й добрий гумор. А це вже непогано!

Він хитро глянув на мене й засміявся.

— Ти, хазяїне, здається мені, намагаєшся переробляти наїдки на оте саме божественне, та це в тебе не виходить і ти мучишся. Ти заплутався, мов той ворон.

— А як же заплутався ворон, Зорбасе?

— Та він, бачиш, ходив собі повагом, як годиться воронові, аж одного дня закортіло йому виступати гордовито, як голуб, та відтоді бідолаха забув свою власну ходу, і тепер ходить вистрибом, ти ж, мабуть, і сам бачив.

...Я підвів очі — почув Зорбасові кроки, який спускався від шахти. Невдовзі він з’явився переді мною — голова похилена, обличчя кисле, ручиська теліпаються, ніби розгвинтилися.

— Добривечір, хазяїне,— процідив крізь зуби.

— Вітаю! Як сьогодні йшли справи, Зорбасе?

Замість відповіді він сказав:

— Розпалю-но я вогонь та щось приготую.

Він набрав у кутку оберемок дров, вийшов надвір, майстерно уклав їх між двома каменями й підпалив. Зверху поставив горщика, налив у нього води, вкинув цибулі, помідорів, насипав рису й почав варити. Я тим часом накрив маленьку круглу софру[25], нарізав великими шматками пшеничний хліб і наповнив вином із глека плетену баклагу, що її подарував нам ще в перші дні дядько Анагностис.

Зорбас укляк перед горщиком, мовчки втупившись у вогонь.

— Ти дітей маєш, Зорбасе? — зненацька запитав я.

Він обернувся:

— А чому це тебе цікавить? Маю доньку.

— Одружена?

Зорбас оскалився.

— Чого ти смієшся, Зорбасе?

— Смішне запитання, хазяїне. Чи вона дурна, щоб не одружуватись? Працював я колись на мідному руднику в Правіті, на Халкідіці[26]. І ось одного дня отримую листа від мого брата Янніса. Бач, я й забув тобі сказати, що маю брата: він у мене хазяйновитий, розважливий, релігійний лихвар і лицемір — ну, чоловік хоч куди, просто тобі стовп суспільства. Бакалійник у Салоніках. «Брате Алексісе,— пише він мені,— твоя донька Фросо пустилася берега, знеславила весь наш рід: вона має коханця й прижила з ним дитину, пропало наше добре ім’я. Змотаюсь я в село й заколю її».

— І що ж ти зробив, Зорбасе?

Зорбас здвигнув плечима:

— Сказав: «Ух! Ці жінки!», а тоді порвав листа.

Він помішав страву, посолив і усміхнувся.

— Але слухай далі, зараз буде найсмішніше. Через місяць отримую від мого пришелепуватого братика другого листа: «Доброго здоров’я, дорогий мій брате Алексісе! — пише той глупак.— Наше добре ім’я відновлено, можеш тепер ходити з високо підведеною головою, той коханець узяв шлюб із Фросо!»

Зорбас обернувся й глянув на мене; у спалаху цигарки було видно, як іскряться його очі. Він знову здвигнув плечима й кинув з величезним презирством:

— Ух! Ці чоловіки!

І, помовчавши, додав:

— Чого можна чекати від жінки? Що вона плодитиме дітей від кого завгодно. Чого можна чекати від чоловіка? Що він потрапить у розставлені тенета. І нічого тут не вдієш, хазяїне!

Він зняв горщик з вогню, ми посідали, схрестивши ноги по-турецькому, і взялися до вечері.

Зорбас упав у глибоку задуму. Якась гризота мучила його. Він поглядав на мене, відкривав рота — поривався щось сказати, але не зважувався. При світлі гасової лампи в його очах ясно прозирала тривога.

Я не витримав:

— Зорбасе, ти щось хочеш мені сказати. Ну, давай, народжуй!

Зорбас промовчав, узяв камінець і сильно пожбурив його в відчинені двері.

— Облиш каміння, кажи вже!

Зорбас вигнув дугою зморшкувату шию.

— Ти довіряєш мені, хазяїне? — насилу витиснув він із себе й уп’явся поглядом мені просто в очі.

— Довіряю, Зорбасе,— відповів я.— Хоч би що ти робив, ти не зможеш піти на обман. Якби навіть і хотів — усе одно не зможеш. Ти, скажу я тобі, наче той лев або вовк. Ці звірі ніколи не поводяться, як вівці чи віслюки, ніколи не зраджують своєї вдачі: адже ти весь Зорбас Зорбасом. Від голови до п’ят.

Він похитав головою.

— Але я вже не знаю, куди нас у чорта може занести!

— Зате я знаю, не бійся, чеши вперед!

— Ану, повтори, що ти сказав, хазяїне, додай мені духу! — вигукнув Зорбас.

— Чеши вперед!

Зорбасові очі спалахнули.

— Ось тепер я можу тобі сказати, в чім річ. Уже кілька днів, як засів мені в голові один план, божевільна ідея з’явилася. Та чи ми здійснимо її?

— Ти ще й питаєш? Ми ж для того й прибули сюди, щоб здійснювати божевільні ідеї.

Зорбас витяг шию і глянув на мене радісно, але з острахом.

— Скажи відверто, хазяїне! — вигукнув він.— Хіба ми прибули сюди не заради вугілля?

— Вугілля — то тільки привід, аби не дратувати людей. Хай собі вважають, що ми серйозні підприємці й не дивляться на нас косо. Второпав?

Зорбас роззявив рота — не зрозумів, бо не міг повірити в таке щастя. Нараз до нього дійшло, він кинувся до мене, почепився мені на шию й запитав пристрасно:

— Ти вмієш танцювати? Вмієш?

— Ні.

— Ні?!

Він вражено опустив руки, помовчав і сказав: